Майн Рід - Вершник без голови

і у відкритій прерії, і в заростях, — на відстані у двадцять миль між річками Нуесес і Леоною. Її бачило чимало людей у різний час: і загін, що виїздив на пошуки Генрі Пойндекстера та його гаданого вбивці, і слуга Моріса-мустангера Фелім, і Кассій Колхаун у своїй нічній мандрівці по хащах, і — тієї ж таки ночі — фальшиві індіанці і, нарешті, — наступної ночі, — Зеб Стамп. Бачили таємничого вершника й ще деякі люди, в інших місцях і за інших обставин: мисливці, пастухи, подорожні, — і всі однаково жахалися й однаково не могли збагнути, що воно таке.

Розмови про вершника без голови точилися не тільки в поселеннях на Леоні, а й ген далі. Поголос поширився до берегів Ріо-Гранде на півдні й швидко докотився аж до верхоріччя Сабіна на півночі. Кожен вірив, що те страхіття справді бачили. Та й хто б міг не повірити запевненням двох сотень людей, ладних посвідчити під присягою, що то правда, а не витвір уяви. Отож ніхто цього й не заперечував. Сушили голову тільки тим, як пояснити це незвичайне явище, котре, здавалося б, ішло супроти всіх відомих законів природи.

Висловлювали чимало всіляких припущень — більш-менш правдоподібних і більш-менш безглуздих. Хто називав того вершника «хитрою індіанською вигадкою», хто вважав його великою лялькою чи опудалом; інші казали, що то справжній вершник, тільки голова його схована під серапе, в якому зроблено отвори для очей; а було чимало й таких, що вперто обстоювали думку, висловлену кимось ще на початку: ніби вершник без голови — то сам диявол.

До всіх цих припущень долучалося й безліч усяких подробиць. Одним здалося, ніби вони помітили голову вершника, чи принаймні її обриси, на грудях, під покривалом; інші твердили, що добре бачили її в руці у вершника, а декотрі навіть додавали, що розгляділи на ній і капелюха — глянсувате чорне сомбреро, обшите понад краєм золотою тасьмою.

Не бракувало й побічних міркувань, що пов'язували появу дивного вершника з іншою подією, яка збурила всю околицю, — з убивством молодого Пойндекстера. Майже всі вважали, що між цими двома таємницями має бути якийсь зв'язок, хоч ніхто не міг сказати нічого певного. А той, хто, на загальну думку, міг би хоч трохи прояснити всі ці загадки, й досі лежав без тями, в гарячці.

За тими здогадами й балачками минув цілий тиждень, протягом якого таємничого вершника ще не раз бачили в прерії: то він мчав серед відкритої рівнини гінким чвалом, а то йшов тихою ступою, і його кінь час від часу спинявся й непевно озирався або ж нахиляв голову й ревно скуб соковиту траву грамму, якою славляться пасовища південно-західного Техасу.

Залишаючи поза увагою численні розповіді про вершника без голови, — вони здебільшого такі неймовірні, що про них не варто й згадувати, — ми, проте, вважаємо за потрібне навести тут один правдивий випадок, який відіграє істотну роль у нашій дивовижній історії.

Посеред безмежного обширу відкритої прерії стоїть невеликий, акрів на три-чотири, гай. Техаський старожил назве його «островом», і справді, коли обведеш поглядом неозоре зелене море, яке розляглося навколо, то мимоволі подумаєш, що важко знайти краще порівняння.

Неподалік того лісового острова, ярдів за двісті від ого краю, мирно пасеться кінь. Це той кінь, на якому їздить вершник без голови; та він і тепер сидить у сідлі, на вигляд начебто такий самий, як був тоді, коли його вперше побачив загін шукачів. На ньому те ж таки смугасте серапе, що, спадаючи з пліч, закриває тулуб, а ноги від стегон до кісточок сховані під гетрами з ягуарової шкури.

Він сидить, трохи нахилившись уперед, ніби для того, щоб кінь міг вільно пастися. Не заважають коневі й попущені довгі поводи, хоч вершник чи то тримає їх у руці, чи то почепив на луку сідла.

Ті люди, що, за їхніми словами, бачили голову вершника, казали щиру правду: голова таки є, і на ній, як справедливо твердив дехто, надягнуте чорне сомбреро, оздоблене золотою тасьмою. Вона лежить на лівому стегні вершника, трохи не торкаючись підборіддям його коліна, і через те її можна побачити, тільки дивлячись з того ж таки боку, та й то не завжди, бо часом її прикриває край серапе.

Іноді можна розглядіти і обличчя. Риси його гарні, але вираз моторошний: посинілі губи трохи розтулені, і між ними видно два разки білих зубів.

Хоч сам вершник нібито не змінився на вигляд, проте щось нове таки додалося. Раніше він їздив самотою — а тепер має супутників, хоч їхнє товариство аж ніяк не назвеш приємним. Це — койоти; з десяток їх никав слідом за ним по прерії, час від часу заходжуючись вистрибувати круг нього. Цілком природно, що коневі це не до вподоби, і він сердито форкає й б'є копитом, коли котрийсь із вовків підступає надто близько.

Та вершникові, здається, байдуже і до койотів, і до зграї великих чорних птахів, що темними тінями кружляють низько над його плечима. Навіть коли один, найзухваліший, зрештою насмілюється сісти на нього, вершник на те не зважає і не підводить руки, щоб прогнати його.

Тричі сідає на нього той птах — спершу на праве плече, тоді на ліве, а далі й межи плечі, на те місце, де мала б бути голова. Та сидить він там не довго — щоразу лише якусь мить. Хоч таке нахабство й не турбує вершника, зате обурює коня: той стає дибки й пронизливим іржанням розганяє хижаків. Але невдовзі вони налітають знов і знов.

Отак помалу, незворушно сидячи на коні, який то зупиняється й спокійно пасеться, то сполохано сахаєть- ся від знахабнілих койотів і грифів, вершник без голови раз по раз об'їжджає кругом той лісовий острів серед прерії.

Розділ LXXIV

САМОТНІЙ ПЕРЕСЛІДУВАЧ

Щойно змальоване дивовижне, а можна сказати, просто неймовірне видовище так вражало око, що нікому й на думку не спало б назвати його чудним чи безглуздим. Було в ньому щось лиховісне, і кожен, хто його бачив, мимоволі здригався з жаху.

Та чи бачив хто незвичайного вершника отак, як тепер, — оточеного внизу койотами, а вгорі грифами?

Бачив. І то був єдиний у цілому Техасі, хто вже почасти розгадав незбагненну для всіх таємницю.

Але й він ще не все збагнув. Було таке, що ніяк не вкладалось йому в голові. Та він знав, що той вершник — не лялька й не диявол. Знав — і все-таки не міг