Стівен Кінг - Протистояння. Том 1

золотавий ранковий туман — від пейзажу перехоплювало подих. Дорожній знак зазначав, що він на Дванадцятимильному колі[226]. Насправді очей Ларрі вистачало набагато далі. Ясної днини можна було й за обрій зазирнути. Біля невисокого муру, що оточував майданчик, валялося кілька розбитих пляшок від «Бадвайзера». І використаний презерватив. Ларрі подумав, що тут часто збиралися старшокласники: приходили в сутінках, щоб подивитися, як загоряються вогні міста внизу. Милувалися видивом, а тоді трахалися. І казали: «Та, велике діло».

То чого він узагалі так похнюпився? Адже він із собою чесний, хіба ні? Так. І найгірше те, що він відчуває полегкість, так? Полегкість, бо зняли камінь із горба.

Ні, найгірша — самотність.

Сентиментально, однак правдиво. Він хотів, щоб хтось був поряд, хтось, із ким можна розділити красу краєвиду. Хтось, кому сказав би: «Ясної днини можна й за обрій зазирнути», — скромно, однак дотепно. А єдина його супутниця лежить у наметі за півтори милі звідти. З повним ротом зеленої блювоти. Дерев’яніє. І мух приваблює.

Ларрі поклав голову на коліна й заплющив очі. Він пообіцяв собі, що не заплаче. Плакати він не любив майже так само, як і блювати.

———

Урешті-решт Ларрі засцяв. Він не зміг її поховати, хоча й намагався застрахати себе найстрашнішими óбразами, які тільки спадали на думку: жуки, опариші; бабаки, що почують її та прийдуть перекусити; несправедливість, коли одна людина кидає іншу, наче обгортку від цукерки або бляшанку від пепсі. А ще поховання видавалося йому чимось незаконним, та, правду кажучи (а він же правду казав, чи не так?), це була лише дешева демагогія. Він міг присилувати себе з’їздити до Беннінгтона, вломитися в Завжди Популярну крамницю госптоварів, узяти Завжди Популярну лопату та супутнє Завжди Популярне кайло. Міг навіть повернутися туди, до мальовничого, спокійного місця й вирити Завжди Популярну могилу неподалік від Завжди Популярного Дванадцятимильного кола. Однак залізти в намет (у якому зараз тхне, як у громадській вбиральні при Діагональній дорозі № 1, де навіки засіла Завжди Популярна моторошна цукерка), розстебнути Ритин бік спальника й витягти її задубіле, мішкувате тіло, підхопити його під пахви, відтягти до ями, вкласти туди й накидати зверху землі, спостерігаючи, як ґрунт прибиває її волосся та плюхає на білі ноги з набряклими вузлами варикозних вен…

Ні-ні, друзяко. Мабуть, я пас. Буду сциклом. Пісь-пісь-пісь.

Він повернувся до намету, відкинув запону. Знайшов довгу палицю. Глибоко вдихнув свіжого повітря, затамував подих і підчепив палицею свій одяг. Відійшов, одягнувся. Знову затамував подих і дістав чоботи. Сів на повалене дерево, взувся.

Одяг просмердівся.

— Хер там, — прошепотів Ларрі.

Він бачив її — Рита лежала, наполовину вивалившись зі спальника. Її задубілі пальці й досі були скручені навколо зниклого слоїка. Ларрі здалося, що примружені очі осудливо дивляться на нього, і він знову згадав тунель та фантазії про живих мерців. Він одразу ж тицьнув палицею запону, і намет закрився.

Та він досі чув на собі її запах.

Тож Ларрі вирішив зробити першу зупинку в Беннінгтоні й у «Чоловічій крамниці» вбрався в новий одяг, прихопив ще два комплекти, чотири пари шкарпеток і четверо трусів. Знайшов навіть нову пару чобіт. Глянувши на себе в потрійне дзеркало, він побачив позаду порожню крамницю та «гарлей», що поважно схилився над бордюром.

— Крутий прикид, — прогугнявив він. — Некисло.

Та оцінити його смак було нікому.

Ларрі вийшов із крамниці та завів «гарлей». Йому подумалося, що варто було б зазирнути до госптоварів та пошукати нові намет і спальник, однак наразі йому просто хотілося забратися з Беннінгтона. Зупиниться десь по дорозі.

Виїхавши з міста, Ларрі озирнувся туди, де дорога плавно підіймалася, і побачив Дванадцятимильне коло, однак не помітив їхнього намету. Так воно й краще, адже…

Ларрі звернув очі до дороги, і в його нутро миттю заскочив жах. Пікап «інтернешнл гарвестер» із кінським причепом спробував уникнути зіткнення з автівкою, та причеп перекинувся. Ще мить, і Ларрі вписався б просто в нього, бо не дивився, куди їде.

Він круто взяв праворуч, шкрябнувши чоботом по дорозі, і йому ледве вдалось оминути аварію. Однак ліва підставка для ноги зачепилася за задній бампер причепа, і з-під нього висмикнуло мотоцикл. Ларрі гепнувся на узбіччя траси — так, що аж кістки заторохтіли. Із секунду ще чулося, як дорогою деренчить «гарлей», а тоді мотоцикл спинився.

— Усе гаразд? — спитав Ларрі вголос.

Дякувати Богу, він їхав не дуже швидко — миль двадцять на годину, не більше. Дякувати Богу, що з ним не було Рити: вона б оскаженіла від істерики. Звісно ж, якби Рита їхала з ним, він би й не озирався, а займався справою на потіху еротоманів серед вас, читачі.

— Усе гаразд, — відповів він собі, хоча й досі не був упевнений.

Ларрі сів. Проступила навколишня тиша — таке з ним інколи траплялося. Було так тихо, що, як зациклитися на цьому, можна й із глузду з’їхати. Тієї миті навіть Ритині завивання принесли б полегкість. Раптом усе перед очима сповнилося яскравими іскорками, і Ларрі перелякався, що зараз знепритомніє. «Я справді добряче забився, — думав він. — Минеться, хай тільки шок вивітриться, отоді й почую. Порізався, подерся чи ще щось, і хто ж мені джгута накладе?»

Та коли мить слабкості минула, Ларрі оглянув себе й вирішив, що, зрештою, з ним усе добре. Він порізав обидві руки, продер новенькі джинси, зчесав праве коліно, та то звичайні подряпини. Та й якого хуя він париться? Байк розбити міг кожен, таке постійно траплялося.

Та він знав, чого психує. Можна було вдаритися головою під правильним кутом, проломити череп і лежати під гарячими променями до самого скону. Або ж захлинутися власним блювотинням, як недавно вчинила одна його подруга.

Непевною ходою Ларрі підійшов до «гарлея» й підняв його. Мотоцикл начебто не пошкодився, однак здавався якимсь інакшим. Спершу він був просто машиною — харизматичною машиною, яка виконувала подвійну функцію: транспортувала його та водночас робила схожим на Джеймса Діна чи Джека Ніколсона з «Янголів пекла на колесах»[227]. Однак тепер мотоцикл шкірився на нього хромованими трубами, наче карнавальний закликайло, який припрошував осідлати двоколісне чудовисько: чи стане мужності, хлопче?

Байк завівся з третьої спроби, і Ларрі покотив із Беннінгтона зі швидкістю пішохода. На руках у нього блищали браслети з холодного поту, і раптом його вхопило бажання побачити бодай ще одне людське обличчя — ніколи в житті йому так цього не хотілося.

Але того дня Ларрі