Трумен Капоте - Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем

На превеликий подив Дьюї, заарештованому аж дух перехоплює. Він рвучко обертається і дивиться крізь задню шибу на другу машину.

Залізний хлопець! — Тоді сідає, як перше, і втуплює очі в темну смугу шосе.— Я думав, усе це брехні. Не вірив, що Дік розв’язав язика. Залізний Дік!.. Справжній мужчина!.. Мухи він не скривдить. Тільки собаку переїде.— Він аж плюнув спересердя.— Не вбивав я того чорношкірого.

Данц може це підтвердити. Він перевірив усі справи про нерозкриті вбивства у Лас-Вегасі й знає, що Сміт каже правду.

— І взагалі ніколи не вбив жодного чорношкірого. Але ж він думає, що вбив. Я завжди знав: якщо нас колись злапають і якщо Дік таки розв’яже свого клятого язика й почне вивертатись, він неодмінно скаже про того негра.— Сміт знову плюнув,— То, кажете, він мене боявся? Ну й комедія. Аж сміх бере. Він навіть не знає, що я справді мало не пристрелив його.

Дьюї запалив дві сигарети: одну собі, другу — заарештованому.

— Розкажіть про це, Перрі.

Сміт заплющує очі, курить, тоді пояснює:

— Я думаю. Хочу пригадати, як воно все насправді було.— Він з хвилину мовчить.— Так от, усе почалося з листа, якого я отримав у Б’юлі, в штаті Айдахо. Десь у вересні чи жовтні. Лист був від Діка. Він писав, що замислив одне дільце. Добрячий шмат. Я не відповів, але він написав знову, щоб я приїхав до Канзасу й приєднався до нього. Що воно таке, він не пояснював — просто «певне діло». А сталося так, що мені й самому десь на той час треба було поїхати до Канзасу. Це справа особиста, і я не хочу зараз про неї говорити, тим більше, що ніякого відношення до цього вона не має. Я тільки хочу сказати, що якби не вона, то я б ніколи туди не поїхав. А так поїхав...

Дік зустрів мене на автобусній станції в Канзас-Сіті, й ми поїхали на ферму до його батьків. Але вони не хотіли, щоб я там був. У мене дуже гостра інтуїція, і я завжди відчуваю, як ставляться до мене люди... От хоч би ви,— мовив він до Дьюї, не дивлячись на нього — Вам страшенно гидко давати мені закурювати. Справа ваша, я не нарікаю. Так само не нарікав і на Дікову матір. Вона дуже мила, жінка. Але вона знала, хто я такий — товариш по тюрмі,— і не хотіла бачити мене в своєму домі, їй-богу, я аж зрадів, коли ми поїхали звідти.

Дік одвіз мене до готелю в Олейті. Ми купили пива й узяли з собою в номер. От тоді він і виклав усе, що мав на думці. Виявляється, після того як я вийшов із тюрми, він сидів разом з якимсь типом, що колись працював у одного багатого фермера в Західному Канзасі. У містера Клаттера. Дік намалював мені план будинку Клаттерів. Він знав достеменно, де там що — двері, коридори, спальні. В одній з кімнат першого поверху був кабінет, а в тому кабінеті сейф. У стіні. Дік казав, що містер Клаттер завжди тримає напохваті багато готівки. Не менш як десять тисяч доларів. То він задумав пограбувати той сейф, а якщо нас застукають... ну, одне слово, хто б нас не побачив, тому не жити. Дік чи не мільйон разів казав: «Жодного свідка».

Дьюї спитав:

— Скільки ж свідків він мав на думці? Тобто, скільки чоловік сподівався застати в будинку Клаттерів?

— Оце ж і я хотів знати. Але він не міг сказати напевне. Щонайменше чотири. А може, шість. Але в них могли ще бути якісь гості. Отож він вважав, що треба наготуватися чоловік на дванадцять.

Дьюї аж крекнув, Данц присвиснув, а Сміт, мляво усміхнувшись, додав:

— Мені теж здавалося, що це занадто. Дванадцять чоловік. Але Дік сказав: «Не бійся, діло певне. Ось побачиш, тільки волосся по стінах полетить». У мене тоді був такий настрій, що я не дуже й опирався. До того ж — не хочу брехати — я вірив у Діка, мав його за людину дуже практичну, за справжнього мужчину. Та й безгрішшя мені дошкуляло не менш, ніж йому. Хотів розжитися на гроші й поїхати до Мексіки. Але я сподівався, що ми не вдамося до насильства. Думав, можна буде обійтися так, якщо надягти маски. Ми ще тоді посперечалися через це. По дорозі туди, в Голкомб, я хотів спинитися й купити чорні шовкові панчохи, щоб закрити обличчя. Але Дік вважав, що його однаково впізнають — запримітять пошкоджене око. І все ж коли ми були в Емпорії...

— Стривайте, Перрі,— сказав Данц.— Ви забігаєте вперед. Вернімося в Олейт. О котрій годині ви звідти виїхали?

— О першій. Чи о пів на другу. Підобідали трохи й одразу поїхали до Емпорії. Там купили гумові рукавички й моток шнура. Ніж, рушницю і набої Дік узяв з дому. А шукати чорних панчіх він не схотів. Ото ми й завелися сперечатись. Десь на околиці Емпорії ми проїжджали повз католицьку лікарню, і я переконав його спинитися, піти туди й спробувати купити панчохи в черниць. Я знав, що черниці їх носять. Та він тільки вдав, ніби погодився. А тоді прийшов і каже — ні, не продають. Я був певен, що він і не питав, та й він сам потім признався. Сказав, що то дурна вигадка. Мовляв, на нього подивилися б як на божевільного. Далі ми не спинялись, аж до Грейт-Бенда. Там купили лейкопластир. Тоді пообідали, добре напакувалися. Мене аж сон узяв. А коли я прокинувся, ми саме в’їжджали в Гарден-Сіті. Тихе таке містечко, наче вимерле. Зупинилися біля бензозаправної станції...

Дьюї спитав, чи не пам’ятає він, біля якої саме.

— Здається, «Філіпс-66».

— О котрій годині це було?

— Десь близько півночі. Дік сказав, що до Голкомба лишилося сім миль. Далі він усе бурмотів собі під ніс: оце те, а оце те,— пригадував, як йому казали їхати. Я й незчувся, коли ми поминули Голкомб,— таке воно мале селище. Тоді переїхали залізничну колію, і раптом Дік каже: «Оце вже воно, атож, воно». Там починалася під’їзна дорога, обсаджена деревами. Ми сповільнили швидкість і вимкнули фари. Вони були непотрібні, бо світив місяць. Ані хмаринки на небі, тільки повний місяць. Видно було наче вдень. Коли ми повернули на ту алею, Дік сказав: «Ти поглянь на ці поля! На комори! А