О. Генрі - Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели

Голосний, але мелодійний сміх міс Керінгтон приглушив оркестр, що виконував “Дзвіночки”.

— Ах, що ви! — весело вигукнула вона. — Хіба на світі є що-небудь жахливіше за наш Кренбері! Я певна, що й двох годин не могла б там витримати. Аж страх бере, як тільки про це подумаю. Ну і все ж я страшенно рада, що побачилася з вами, містере Самерс. А тепер мені треба поспішати до готелю, бо я хочу сьогодні рано лягти спати.

Вона пришпилила троянду до своєї вишуканої шовкової сукні, підвелась і владно кивнула в сторону гера Гольдштайна.

Троє кавалерів і “Білл Самерс” провели міс Позі до екіпажа, що чекав на неї. Коли її шлярки та стрічки були щасливо засунуті в середину екіпажа, вона всім на прощання чарівно всміхнулася, блиснувши гарними зубками й очима.

— Зайдіть провідати мене, Білл, перш ніж поїдете додому! — гукнула вона, і її елегантний екіпаж рушив.

Хайсміт, усе ще в селянському вбранні, пішов з Гольдштайном до кафе.

— Ну, що, блискуча ідея правда? — спитав актор, усміхаючись. — Тепер уже Сол Хейтосер за мною, як ви гадаєте? Вона ні про що не здогадується.

— Я не чув, про що ви розмовляли, — сказав Гольдштайн, — але ваш костюм і манери бездоганні. Успіх забезпечено. Раджу завтра вранці піти до міс Керінгтон і зразу ж ошелешити її проханням дати вам цю роль. Не думаю, щоб вона відмовила після такої талановитої гри.

За чверть до дванадцятої наступного дня Хайсміт, елегантний, одягнений за останньою модою, самовпевнений, з квіткою фуксії в петельці, з’явився до розкішного готелю, де жила міс Керінгтон, і послав їй свою візитну картку.

Зустріла його покоївка актриси, француженка.

— Мені дуже жаль, — сказала мадемуазель, — але міс Керінгтон доручив передати всім, що розірвав усі контракти з театром, поїхав жити в цей, як його... ага, Кренбері-Корнер.

Трубний глас[368]

Переклад М. Рябової

Одну половину цього оповідання можна знайти в архіві поліцейської управи, а другу — в редакції одного з часописів. Одного дня, тижнів через два після того, як мільйонера Норкросса знайдено в його кватирі, вбитого якимсь грабіжником, його вбивця, спокійно прогулюючись по Бродвею, раптом наскочив на слідчого Барні Вудса.

— Це ти, Джонні Кернен? — спитав Буде, що останні п’ять років на людях був короткозорий.

— Він самий, — відповів Кернен, зрадівши. — Невже це Барні Буде із нашого Сент-Джо? Ну, розказуй, як живеш. Що ти тут робиш у столиці? А диви, як наші пішли вгору!

— Та я вже декілька років у Нью-Йорку, — сказав Буде. — Я служу слідчим у міському розшуковому відділі.

— Та невже? — сказав Кернен, радісно всміхаючись, і поплескав слідця по плечі.

— Ходім до Мюллера, — запропонував Буде, — і виберемо столик десь у затишку. Мені хочеться побалакати з тобою.

До четвертої години ще бракувало декількох хвилин. Кафе не були переповнені, бо з роботи ще не повертались, і вони найшли бажаний затишний столик. Кернен, гарно вдягнений, трохи биндючний, самовпевнений, усівся напроти маленького сизоокого слідчого з безбарвними жовтуватими вусами, в шевіотовому костюмі з магазину готового вбрання.

— Що ти тепер робиш? — спитав Буде.— Ти ж виїхав з Сент-Джо на рік раніше за мене.

— Продаю акції мідних копалень, — відповів Кернен. — Може, відкрию тут контору. Та-ак. Так наш Барні зробився ньюйоркським слідчим. А знаєш, у тебе завжди був нахил до цього. Ти ж, здається, і в Сент-Джо служив у поліції, після того, як я вже виїхав. Егеж?

— Так, шість місяців, — сказав Буде. — А тепер ти от що скажи мені, Джонні. Я стежив за твоїми справами досить пильно після того твого дільця готельного в Саратозі, і, здається, ти ні разу не пускав у діло револьвер. Чому ж ти вбив Норкросса?

Декілька секунд Кернен зосереджено й пильно дивився на шматочок цитрини в своїй склянці; потім раптом глянув на слідчого з трохи кривою усмішкою.

— Як це ти здогадався, Барні? — вигукнув він із захопленням. — А я ж думав, що це дільце в мене чисте й гладеньке, як обчищена цибулина. Невже лишились які-небудь сліди?

Буде поклав на стіл маленького золотого олівця, брелок для годинника.

— Це той самий, що я подарував тобі, як ми востаннє святкували вкупі різдво в Сент-Джо. У мене й досі твоя чашка для бриття. Я найшов його під килимом у Норкроссовій кімнаті. Я б тобі радив бути зі мною обережнішим у словах. Я повинен тебе видати, Джонні. Ми з тобою давні друзі, але я мушу виконувати свій обов’язок. За Норкросса доведеться тобі сісти на стілець[369].

Кернен засміявся.

— Щастя мене таки не зраджує, — сказав він. — Хто б міг подумати, що за мною стежить друзяка Барні. — Він сунув руку в кишеню. Вмить Буде приставив йому в бік револьвера.

— Забери його, — сказав Кернен, зморщивши ніс.— Я просто оглядаю кишені. Ага! Щоб зробити з людини людину, треба цілий десяток кравців, а щоб згубити її, досить і одного. Я ж так і знав — у жилетній кишені дірка. Думаю, може доведеться битися і про всяк випадок зняв олівець з ланцюжка та й сховав його в кишеню. Забери свій револьвер, Барні, я скажу тобі, чого я вбив Норкросса. Старий дурень погнався за мною по коридору і почав палити мені в спину з якогось поганенького револьвера, і мені довелось прикінчити його. От його стара — просто золото! Вона лежала собі тихенько у ліжку і навіть і не писнула, хоча бачила, як забирають її дванадцятитисячне діамантове намисто. Але приставала, немов той вуличний бляхар, щоб повернули їй маленький тоненький перстеник з гранатом, якому ціна одсили три долари. Я гадаю, вона віддалась за старого Норкросса ради його грошей. А як вони все ж чіпляються за всякі дрібнички від коханого. Забрав я в неї шість каблучок, дві брошки і годинник-браслет. Усього на п’ятнадцять тисяч.

— Я попереджав тебе не плескати зайвого, — сказав Буде.

— Дурниця, — відказав Кернен. — Усе це лежить в готелі, у мене в чемодані. А тепер я скажу, чого я не боюся все це тобі розказувати. Це ж цілком безпечно. Ти, Барні Буде, винен мені тисячу доларів, і хоч би тобі й хотілося заарештувати