Богдан Сильвестрович Лепкий - Мотря

— Мотре, сонце моє!

— Пане мій!..

І двом душам сон один приснився.

— На друге Різдво, дасть Бог, ти дружиною моєю станеш. Вберу тебе, як ніхто й ніколи не вбирався, бо й краси такої на світі не було. Обжемчужу тебе, осяю…

— Славою своєю, Іване.

— Тобі її не треба. Ти сама славною станеш. Гетьманші такої вродою, умом і серцем пишної ще не було. І зберуться старшини мої на Різдво, на старшинську раду, а ти гостити їх будеш солодким вином і ще солодшими з уст своїх словами. І завидувати стануть генеральні старшини свому гетьманові старому, не багатств, не святого Андрея, не булави, нічого, лиш дружини кращої над усе: «Ось яке добро послав йому Господь на старі літа». І прийде день такий, коли я, дивлячись на твою пишну вроду, на твій ум і на твоє про все піклування, возрадуюся серцем своїм і скажу: «Нині отпущаєши, владико, раба твоєго со миром».

Він пригорнув її до грудей, а вона очима, повними безмежної віри і великої надії, дивилася в його темні, глибокі зіниці. Потопала в них.

— Це буде колись, а нині мені до церкви пора. Вже коні перед ґанком чекають. Прощай!

Мотря хотіла їхати разом. Та гетьман не згодився. Раз, що по недузі, а друге — нащо дразнити людей.

— Я про людей не дбаю, коли ти мій!

— І мені вони, як п'яте колесо в возі, коли б я гетьманом не був. А так, мусиш вважати, не ради себе, а ради булави тієї, на яку всякий як не заздрим, г так цікавим оком зазирає. Приватному чоловікові все на світі вільно, що він тільки добути і силою своєю обстояти може, гетьманові — ні. Прощай тоді, до Різдвяного ранку.

ЯК ВОНО СКІНЧИТЬСЯ?

Поїхав…

Тітка Лідія теж і Войнаровський. Навіть з прислуги мало хто лишився; двір опустів.

Мотря осталася з думками. Відганяла їх від себе, так вони йти не хотіли. Настирливі думки. Особливо одна: «Як воно скінчиться?» Тая все над Мотрею літала, як серед літньої ночі надокучлива комаха. Відженеш її від правого вуха, а за хвилину вона тобі до лівого бринить: чи спиш?

Мотря розглядала образи по стінах, портрети невидимих їй людей. Вони теж ніби прибралися на свята, очищено їх із пилу і відсвіжено рами. Горді такі. Мужчини з чубами, при шаблях, жінки в корабликах, з молитовниками в руці. Одна роман тримає. Мабуть, питалася: любить, не любить? і обривала цвітові платочки. Аж спинилася нараз, боячись дізнатися правди: рвати чи перестати?

Так її намалював маляр.

Портрети старі, їм, може, більше сотні літ, а питання вічно молоде: любить чи не любить?

І як воно скінчиться?…

Ті панове теж, мабуть, великого хотіли; який це мужчина, що не має великих бажань? Зі слуцьких поясів, з кирей, соболями підбитих, з діамантових спинок видно, що не бідні були, мабуть, їм хотілося одного — слави. Може, й гонили за нею, як дитина за мотилем гонить, зірку рукою досягає, веселки в мами просить. Може, не одну ніч не доспали, турбуючись, як тої химерної слави добути, а нині, бач, тільки честі, що в гетьманськім дворі їх портрети висять. Навіть Мотря не знає, хто вони такі.

Може, їх кості порозсипалися в гробах, може, їх ворог з вітром по степу розвіяв, з кирей-соболів і знаку не лишилось, а діамантові спинки, певно, десь в Амстердамі з рук до рук мандрують і тільки їх, що тої фарби маляр на полотно кинув…

І як те все скінчиться?…

Хто сидів на оцих старосвітських фотелях, темно-зеленим сап'яном критих? Воєвода грізний, котрого боялися піддані, нащадок княжого роду, полковник козацький, чи прямо дідич молодий, що маєток недавно в спадку дістав і важко зажурився, як йому ті довгі зимові вечори перебути. Покоїв багато, а він сам-один, та, з котрою рад би тут сидіти, за другого пішла, не чекала його…

І як воно скінчиться?…

Тітка Лідія хрусталеві тарілки з останками страв для духів біля печі лишила. Вогнище — це тепло родинне. До нього і духів тягне. Мотря вдивляється у полум'я, чи не побачить якого.

Тріскають сухі дрівця, перетлілі головні в печі лежать, ватра то заграву нагадує, то кров, то обоє нараз. Але духів не видно. Мабуть, дійсно між ними і нами якась стіна стоїть, незрима для нашого смертельного ока. Може, ті духи обступили Мотрю і дивуються, що вона своєї будучності не бачить. Для них — це звичайна річ. Скажіть, духи добрі, прихильні до нього і до неї, як те все скінчиться?… — Як те все скінчиться?

Щоб забути про це питання, Мотря нагадує собі пригоди з молодих літ, щось таке, що не зв'язане ні з нинішною дниною, ні з її теперішнім побутом у гетьмана в Бахмачі, далеке, чуже, смішне. Пригадує собі чуру свого батька. Гарний хлопець був. Аж одного разу голову йому обголили. Господи, як він смішно виглядав! Навіть мати сміялася. На тій обголеній голові шпилькою лист йому написали, татуювали. Чуприна відросла, і батько післав його кудись. Це було щось, мабуть, важне, дуже таємне, і тому такий спосіб придумали. Голова чури — лист. Там, куди його послали, знов тую голову обголили, прочитали татуйоване письмо й чуприна знов відросла. Чого то не видумують люди, де ходить про гроші, честь і славу!

Гетьман числові листи пише. Тільки він і Орлик вміють ті листи писати й відчитувати. В Орлика ключ. Таке листування і з княгинею Польською ведеться. І як воно скінчиться?

Ні, ніяк не позбудешся того питання! Це ж діло твоєї будучності, твого життя, — не дивуйся… Найкраще було би заснути.

Так Мотрі й сон не береться.

Здавалося — заспокоїлася після гетьманської гостини в Ковалівці й відмінилася. «Не приступало до неї», — як Любов Федорівна казала. Бачила ціль перед собою, а нині, коли та ціль, може, вже й недалека, її огортає тривога. Знов серце прискорено б'ється, і думки, як перед бурею птахи, неспокійно літають. Чого це так?

Заснути, ах, заснути і збудитися; коли буде день, ясно, певно, — рішено, або не будитися зовсім.

Мотря насилу змикає повіки. Портрети оживають, злазять зі стін, підступають все ближче й ближче, грізно дивляться на неї: «Ти хто така? Чого забрела між нас? Горда маєтками і красою? Гадаєш, мало було багатих і гарних на світі? Почестей забаглося, от що! Булава осліпила тебе. Геть, звідси, геть!»

Мотря розплющує очі і — портрети знову висять, як і перше, на