Стівен Кінг - Інститут

Він повернувся до Стекгауса. — Здається, нам уже не знадобиться автобус, бо ви вбили більшість дітей…

— Ми нікого…

— Ти глухий? Я сказав заткнутися!

Стекгаус роздивився вираз обличчя цього чоловіка. То був не героїзм, обманутий чи не обманутий. Погляд був убивчий. Він заткнувся.

— Нам треба звідси забратися, — сказав Тім. — І мені не дуже хочеться пішки вести вас, веселих солдатиків, через ліс у ваше містечко, про яке мені Люк розповідав. День був довгий і важкий. Які пропозиції?

Стекгаус наче й не чув його. Він споглядав залишки Передньої половини й адмінбудівлі, розчавленої під нею.

— Усе це… — дивувався він, — усе через хлопця-­втікача.

Тім легенько копнув його в литку.

— Увагу на мене, гівноїде. Як мені вивезти звідси малих?

Стекгаус не відповів, так само як і чоловік, котрий стверджував, що годував дітей. А от інший, схожий на лікарняного санітара в халаті, заговорив:

— Якщо я дам ідею, ти мене відпустиш?

— Як тебе звати?

— Чед, сер. Чед Ґрінлі.

— Ну, Чеде, це залежатиме від того, наскільки добра твоя ідея.

28

Останні вцілілі мешканці Інституту обіймались, обіймались, обіймались. Люкові здавалося, що він може обіймати їх отак вічно і відчувати їхні обійми, бо й не сподівався їх ще коли-небудь побачити. Зараз їм хотілося просто перебувати в цьому колі обіймів, яке вони зробили на засміченому газоні. У цілому світі вони потребували лише одне одного. Світ зі всіма його потребами міг сходити нахуй.

«Ейвері?»

Каліша: «Ні. Він і решта. Коли їх задавило тунелем».

Нікі: «Так краще, Люку. Він би вже не був таким самим. Не був би собою. Те, що він зробив, що вони зробили… це позбавило б його розуму, як і інших».

«А діти в Передній половині? Хтось із них вижив? Якщо так, нам треба…»

Відповіла Каліша, хитаючи головою й посилаючи не слова, а зображення: загиблого Гаррі Кросса з Сельми, Алабама. Хлопця, що помер у буфеті.

Люк ухопив Шу за руку. «Усі вони? Тобто хочеш сказати, що всі вони померли від приступу ще до того, як усе завалилося?»

Він указав на руїни Передньої половини.

— Думаю, це сталося тоді, коли вона піднялася, — сказав Нікі. — Коли Ейвері підняв слухавку великого телефона. — І пояснив, бо Люк зрозумів не до кінця: «Коли приєднались інші діти».

— Діти здалеку, — додав Джордж. — З інших Інститутів. Діти в Передній половині були просто надто… Не знаю, як сказати.

— Надто вразливі, — закінчив за нього Люк. — Це маєш на увазі. Вони були вразливі. Це було наче одна з тих довбаних ін’єкцій. Тих поганих.

Вони кивнули.

— Мабуть, вони померли, дивлячись на цятки, — прошепотіла Гелен. — Який жах, правда?

Відповідь Люка була дитячим запереченням, на яке дорослі дивляться з цинічною посмішкою, а зрозуміти можуть лише діти: «Це нечесно! Нечесно!»

Так, погодилися всі. Нечесно.

Вони відпустили одне одного. Люк по черзі роздивився їх під запорошеним місячним сяйвом. Гелен, Джорджа, Нікі… й Калішу. Він пригадав день, коли познайомився з нею, як вона вдавала, що курить цукеркову цигарку.

Джордж: «То що тепер, Люкі?»

— Тім скаже, — відповів Люк і міг лише сподіватися, що це правда.

29

Чед повів їх навколо обвалених будівель. Стекгаус і шеф-кухар Даґ трюхикали позаду, понуривши голови. Тім за ними, з пістолетом у руці. Люк із друзями йшли позаду Тіма. Цвіркуни, які були замовкли від руйнування, знову почали сюркотати.

Чед зупинився на краю асфальтової доріжки, вздовж якої стояли впритул припарковані кілька пікапів. Серед них був також вантажний автофургон «Тойота» з написом «ПАПЕРОВА ПРОМИСЛОВІСТЬ МЕЙНУ» на боковому бампері. Він указав на неї.

— Як вам ця, сер? Підійде?

Тім подумав, що так, принаймні для початку.

— А ключі?

— Цими машинами обслуговування користуються всі, тому завжди лишають ключі під козирком.

— Люку, — звернувся до нього Тім, — перевіриш?

Люк підійшов до машини, інші рушили слідом, ніби не могли витримати розлуку одне з одним і на хвильку. Люк відчинив водійські дверцята й опустив козирок. Щось упало йому в долоню. Він підняв ключі вгору.

— Добре, — сказав Тім. — Тепер відчиняй багажник. Якщо там щось є, повикидай.

Цим зайнялися кремезніший хлопець на ім’я Нік і дрібніший на ім’я Джордж: повикидали граблі, сапи, ящик з інструментами і кілька мішків добрива для газону. Поки вони це робили, Стекгаус сів на траву і поклав голову собі на коліна. То був глибокий жест поразки, але Тім його не жалів. Він постукав Стекгауса по плечі.

— Ми зараз будемо їхати.

Стекгаус голови не підняв.

— Куди? Здається, малий говорив щось про «Диснейленд». — Він безутішно пирхнув сміхом.

— Тебе не стосується. Але мені цікаво: куди поїдеш ти?

Стекгаус не відповів.

30

У задній частині фургона не було сидінь, тож діти по черзі сиділи спереду, починаючи з Каліші. Люк втиснувся на металевій підлозі між нею і Тімом. Нікі, Джордж і Гелен скупчилися під задніми дверима й поглядали крізь два невеликих запилених віконця на світ, який вони і не сподівалися побачити знову.

Люк: «Калішо, а ти чому плачеш?»

Вона пояснила, тоді повторила вголос, для Тіма:

— Бо це все так гарно. Навіть у темряві — так гарно. Мені тільки хотілося б, щоб Ейвері також це бачив.

31

На східному обрії про світанок лише чутка виникла, коли Тім повернув на шосе 77. Хлопець на ім’я Нікі зайняв місце Каліші на передньому сидінні. Люк із дівчиною пересіли в задню частину фургона, і тепер вони вчотирьох лежали вкупі й міцно спали, наче цуценята. Нікі також нібито спав, головою стукаючись об вікно щоразу, як фургон наїжджав на яму… а ям було багатенько.

Одразу за знаком, який повідомляв, що до Міллінокета п’ятдесят миль, Тім глянув на свій телефон і побачив, що в нього дві лінійки і дев’ять відсотків заряду. Він зателефонував Венді, яка відповіла після першого ж гудка. Хотіла знати, чи з ним усе гаразд. Він сказав, що так. Вона запитала, як Люк.

— Усе добре. Він спить. У мене тут ще четверо дітей. Були й інші — не знаю скільки, трохи було. Але вони загинули.

— Загинули? Господи, Тіме, що сталося?

— Поки що не можу тобі сказати. Коли зможу, розповім, і ти навіть, можливо, у щось повіриш, але зараз я в якомусь задуп’ї, в кишені маю біля тридцяти баксів, а кредиткою не можу скористатися. Там просто кабздець, не хочу ризикувати й лишати сліди. І ще я до смерті змучений. У фургоні ще десь пів бака бензину, і це добре, але я сам ледь тримаюся. Сука-сука-сука, нє?

— Що… ти… маєш якісь…

— Венді, я тебе не чую. Якщо чуєш мене, передзвоню. Я люблю тебе.

Тім не знав, чи почула вона ті останні слова і що подумала про це, якщо почула. Він ніколи їй раніше такого не говорив. Він вимкнув телефон і поклав його на панель приладів біля пістолета Таґа Фарадея. Те, що сталося в Дюпреї, здавалося, було дуже давно, ніби в житті іншої людини. Йому тепер важили