Олександр Дюма - Королева Марго, Олександр Дюма

„Сьогодні ввечері, о десятій годині, вулиця Арбр-Сек, готель „À la Belle-Étoile“. Якщо прийдете, не відповідайте нічого, якщо не прийдете, скажіть „ні“ посланцеві“.

Крім підпису, в ній не було нічого.

— Генріх обов’язково піде на побачення, — казала собі Катерина, — бо коли б він і схотів не піти, то вже не знайде посланця, щоб сказати йому „ні“.

Катерина не помилилась. Генріх розпитався про Ортона, і Даріола сказала, що він вийшов разом з королевою-матір’ю; але записка була на місці, а Генріх знав, що бідолашний хлопець нездатний до зради, і тому не турбувався.

Він пообідав, як звичайно, за королівським столом, і король за обідом дуже підсміювався над незграбністю Генріха ранком під час полювання з птахами.

Генріх виправдувався тим, що він людина гірська, а не житель долин, але пообіцяв Карлу навчитись полювати з птахами.

Катерина була чарівна і, встаючи зза столу, попросила Маргариту залишитись у неї.на весь вечір.

О восьмій годині Генріх узяв двох своїх дворян, вийшов з ними через ворота Сент-Оноре, зробив великий обхід, увійшов баштою де Буа, переїхав Сену паромом Неель, дійшов до вулиці Сен-Жак і там відпустив своїх провожатих, ніби це була якась любовна походінка. На розі вулиці Матюрен він побачив чоловіка в плащі, верхи на коні. Генріх підійшов до нього.

— Мант, — сказав невідомий.

— По, — відповів король.

Невідомий зараз же зліз з коня. Генріх закутався в його плащ, увесь забризканий гряззю, сів на коня, з якого аж пара вставала, проїхав вулицею Ла Гари, переїхав міст Сен-Мішель, проїхав вулицю Бартелемі, переїхав знову річку мостом Меньє, доїхав до набережних, повернув на вулицю Арбр-Сек і постукав у двері до метра Ла Гюр’єра.

Ла Моль був у відомій уже нам залі і писав довгого любовного листа — ви знаєте кому. Коконна був у кухні з Ла Гюр’єром, доглядаючи за шістьма куріпками, що смажилися на рожні, і провадив із своїм приятелем, хазяїном готелю, дискусію про стан засмаженості і час, коли куріпок треба зняти з рожна.

В цю мить постукав Генріх. Грегуар пішов відчиняти і завів коня до конюшні, а подорожній увійшов у хату, постукуючи чобітьми об підлогу, немов розминаючи занімілі ноги.

— Гей, метр Ла Гюр’єр! — гукнув Ла Моль, не перестаючи писати. — Тут вас якийсь дворянин питається.

Ла Гюр’єр підійшов, оглянув Генріха з голови до ніг і, не відчувши великої пошани до його плаща з товстого сукна, спитав у короля:

— Хто ви?

— Е, кров божа! — сказав Генріх, показуючи на Ла Моля пальцем. — Пан цей уже сказав вам. Я дворянин із Гасконі, приїхав до Парижа улаштуватись при дворі.

— Що вам треба?

— Кімнату й вечерю.

— Гм, — сказав Ла Гюр’єр, — є у вас слуга? 

Це, як відомо, було звичайне в нього запитання.

— Ні, — відповів Генріх, — але я сподіваюсь найняти, коли влаштуюсь.

— Я не віддаю панської кімнати без людської, — сказав Ла Гюр’єр.

— Навіть коли я заплачу за вечерю нобль? Про гроші ми поговоримо завтра.

— О! Ви дуже щедрі, мій дворянине! — сказав Ла Гюр’єр, недовірливо поглядаючи на Генріха.

— Ні, але, сподіваючись перебути вечір і ніч у вас в готелі, що його дуже хвалив мені наш дворянин, який жив тут, я запросив сюди на вечерю одного мого друга. Є у вас арбуазьке вино?

— Є таке, що й беарнець не п’є кращого.

— Добре, я плачу за нього окремо. А, от і мій гість!

Справді, двері відчинились, і увійшов другий дворянин, на кілька років старший від першого, з величезною рапірою при боці.

— А! — сказав він. — Ви дуже точні, мій молодий друже. Для чоловіка, що зробив двісті льє, прибути в призначений час — річ не проста.

— Це ваш гість? — спитав Ла Гюр’єр.

— Так, — сказав перший приїжджий, підходячи до молодого чоловіка з рапірою й стискаючи йому руку, — накривайте вечерю.

— Тут чи у вас в кімнаті?

— Де хочете.

— Метр, — сказав Ла Моль Ла Гюр’єру, — звільніть нас від цих гугенотських фігур. Ми з Коконна не матимемо змоги й слова сказати про наші справи.

— Накривайте вечерю в другому номері, на третьому поверсі, — сказав Ла Гюр’єр. — Прошу, панове, прошу.

Приїжджі пішли слідом за Грегуаром, що йшов попереду, присвічуючи їм.

Ла Моль слідкував за ними очима, поки вони зникли, і, раптом повернувшись, побачив Коконна, що виставив голову з кухні. Великі витріщені очі і розкритий рот надавали цій голові неймовірно здивованого вигляду.

Ла Моль підійшов до нього.

— Чорт візьми! — сказав Коконна. — Ти бачив?

— Що?

— Цих двох дворян?

— Ну, то що?

— Я заприсягся б, що це...

— Хто?

— Так... король Наварський і чоловік у червоному плащі.

— Присягайся, коли хочеш, тільки не дуже голосно.

— Ти теж упізнав?

— Атож.

— Що їм тут робити?

— Якісь любовні фіглі.

— Гадаєш?

— Певен.

— Ла Моль! Мені більше до вподоби удари шпаги, ніж ці любовні фіглі. Я ладен був заприсягтись, а тепер Іду в заклад.

— Що — в заклад?

— Що тут змова.

— Ти здурів.

— Кажу тобі...

— А я кажу, що коли вони і влаштовують змову, то це їхнє діло.

— А, це таки правда. До того ж, — сказав Коконна, — я не служу вже у пана д’Алансона, хай роблять, що хочуть.

І, бачачи, що куріпки, які Коконна вважав за найкращу частину свого обіду, присмажились так, як він любив, гукнув метра Ла Гюр’єра зняти їх з рожна.

Тим часом Генріх з де Муї розташувались у себе в кімнаті.

— Ну, сір, — сказав де Муї, коли Грегуар накрив на стіл, — бачили ви Ортона?

— Ні, але я знайшов записку, яку він поклав за дзеркало. Хлопчина, певне, перелякався, бо коли він був там, прийшла королева