Річард К. Морган - Пробуджені фурії

— Обережніше за тебе, так. Принаймні з системи утримання. Знайти шлях через почуттєві інтерфейси й бар’єри до моєї голови було б значно важче. Але коли б вона мала час і була досить рішуча…

— Ох, вона точно досить рішуча. Ти ж знаєш, ким вона себе називає, так?

Короткий кивок.

— Вона мені розповіла. Коли ми обидві ховалися тут від Гарланівських слідчих. Але здається, що я вже знала це. Вона почала мені снитися.

— Як ти думаєш, вона справді Надя Макіта?

Сильва відпила напою.

— Важко придумати, як таке було б можливо.

— Але ти все одно дозволиш їй керувати в осяжному майбутньому? Не знаючи, хто чи що вона?

Знову знизала плечима.

— Здебільшого я роблю висновки з дій. Вона ніби добре дає собі раду.

— Заради сраки, Сильво, та вона ж легко може бути вірусом.

— Так, а з того, що я читала в школі, Квеллкриста Сокольнича теж могла бути вірусом. Хіба не так за часів Виселення називали квеллізм? «Вірусна отрута в тілі суспільства»?

— Я говорю не про політичну метафору, Сильво.

— Я теж, — вона перехилила склянку, знову її спорожнила. — Слухай, Мікі, я не активістка і не воячка. Я чистий інфопацюк. Віймінти й код — оце для мене. Висади мене на Новому Хоккайдо з командою, і ніхто зі мною не зрівняється. Але ми зараз не там, і ми обоє знаємо, що на Драву я повернуся нескоро. Тож у теперішньому кліматі я думаю, що дам дорогу цій Наді. Ким або чим би вона насправді не була, її шанси пройти цими водами значно вищі за мої.

Вона сиділа й дивилася, як набирається нова склянка. Я похитав головою.

— Це не схоже на тебе, Сильво.

— Схоже, — раптом мовила вона грубим тоном. — Мої друзі або померли, або ще гірше, Мікі. Вся поліція планети плюс якудза Міллспорта шукають мене, щоб відправити тим само маршрутом. Тому не розказуй, що на мене схоже, а що ні. Ти не знаєш, що зі мною стається за таких обставин, тому що ти цього, трясця, не бачив. Навіть я не знаю, що зі мною стається за таких розпадлючих обставин.

— Так, і замість дізнатися, ти сидітимеш тут у якомусь зречницькому сні про малу дівчинку, що колись росла у твоїх батьків. Сидітимеш тут і гратимешся зі своїм кишеньковим світом, сподіваючись, що хтось іззовні подбає про твої справи замість тебе.

Вона нічого не сказала, а лиш підняла налиту склянку в моєму напрямку. Я відчув, як раптова, давлюча хвиля сорому накрила мене.

— Мені шкода, що я таке сказав.

— І правильно. Не хочеш пережити те, що вони зробили з Орром і рештою? Бо в мене тут усе записано.

— Сильво, ти не…

— Вони важко померли, Мікі. Кожного з них переламало і знищило. Наприкінці Кійока кричала, як мала дитина, щоб я прийшла і забрала її. Хочеш увімкнутися в цей спогад і поносити трохи в собі, як доводиться носити його мені?

Я здригнувся, і дрож ніби розійшлася по всьому конструкту. Низьке холодне гудіння повисло в повітрі навколо.

— Ні.

Опісля ми довго сиділи мовчки. Клієнти «Токійської ворони» підходили й тинялися навколо, наче примари.

Згодом вона махнула рукою кудись угору.

— Знаєш, здобувачі вірять, що це — єдине справжнє існування. Що все зовні — це ілюзія, гра тіней, створена богами пращурів, щоб заколихувати нас, поки ми не будемо готові виточити собі власну реальність і завантажитися в неї. Дуже заспокійливо, хіба ні?

— Якщо піддатися, мабуть.

— Ти назвав її вірусом, — замислено сказала вона. — Як на вірус, вона тут дуже успішна. Проникла в мої системи, ніби була для них створена. Може, вона матиме такий само успіх і в грі тіней назовні.

Я заплющив очі. Притис руку до чола.

— Щось не так, Мікі?

— Будь ласка, скажи, що це щойно була метафора. Я не думаю, що можу зараз витримати ще одне навернення в цю віру.

— Гей, коли тобі не до душі така балачка, то можеш підняти сраку і здриснути геть, хіба ні?

Раптова крига в її голосі перенесла мене на Нове Хоко, до нескінченної тамтешньої гризні серед списантів. Непрохана усмішка на ці спогади розтягнула куточки моїх губ. Я розплющив очі й знову глянув на неї. Поклав обидві руки долонями на шинквас, зітхнув і дав усмішці проступити назовні чіткіше.

— Я прийшов тебе визволити, Сильво.

— Знаю, — вона поклала руку на мою. — Але мені тут добре.

— Я сказав Ласові, що подбаю про тебе.

— То подбай про неї. Так і я буду в безпеці.

Я повагався, намагаючись правильно сформулювати.

— Гадаю, що вона може бути якоюсь зброєю, Сильво.

— Як і всі ми? То й що?

Я оглянув бар і його метушливих сірих привидів. Прислухався до переплетеного бурмотіння.

— Ти справді хочеш саме цього?

— На цю хвилину, Мікі, це все, що я можу витримати.

Мій напій так і простояв на шинквасі весь цей час. Я підвівся. Взяв його.

— Тоді мені краще вертатися.

— Аякже. Я проведу тебе.

Віскі дешево й жорстко поперло вниз вогнем. Я такого не чекав.

Вона провела мене на пристань. Тут уже займався холодний блідо-сірий світанок, але людей, ані прискорених, ані звичайних, у тому безжальному світлі не було. Станція тральщиків стояла замкнена й покинута, причали й океан поза ними були порожні. Усе мало відкритий, оголений вигляд, і море Андраші кидалося на сваї й плескалося об них із похмурою силою. Дивлячись на північ, можна було відчути, як там, у схожій, відлюдькуватій тиші, сховалася за горизонтом Драва.

Ми стояли під краном, де вперше зустрілися, і мене доволі відчутно вдарило відчуття, що зараз я бачу її востаннє.

— Питання можна?

Вона дивилася в море.

— Аякже.

— Твій агент-захисник угорі каже, що вона впізнала декого в системі утримання. Григорій Іші. Тобі це ім’я якось дзенькає?

Легенько насупилася.

— Так, начебто звучить знайомо. Але не можу сказати, де я чула про нього раніше. І не знаю, яким би то чином ЦЛ-особистість могла б туди потрапити.

— І то правда.

— А вона сказала, що то Григорій?

— Ні. Вона сказала, що там унизу є дещо, що звучить, як він. Але коли ти посунулася після виносу скорпіогармати, коли вже оклигувала після того в Драві, ти сказала, що воно тебе знає, що щось тебе знає. Як старий друг.

Сильва знизала плечима. Більшою частиною свідомості вона продовжувала стежити за північним горизонтом.

— Віймінти могли це розвинути в собі. Може, вірус запускає механізм упізнавання в людському мозку і змушує думати, буцім ти бачиш