Олександр Романович Бєляєв - Людина, що знайшла своє обличчя, Олександр Романович Бєляєв

не прогадаєш… Ходімо, я покажу тобі дещо. Але я вже попереджав тебе. Не ображайся: поки ми не домовились і не стали друзями, я триматиму тебе на ланцюжку. Мої ковалі і ювеліри працювали цілу ніч і зробили золотий ланцюг. Але він важкуватий і водночас недосить міцний. Довелося зробити залізний з золотим обручем-поясом. Пареш! — гукнув раджа.

Подзвонюючи ланцюгом, увійшов слуга, надів на Аріеля, оперезавши талію, золотий обруч, замкнув його і передав раджі ключ і кінець ланцюга.

— Ходімо! — повторив раджа, міцно тримаючи в руках ланцюг.

Він повів Аріеля нескінченною анфіладою залів, оздоблених золотом, мармуром, слоновою кісткою, майолікою. Скрізь мозаїка, ліплення, інкрустації, вази, статуї, квіти…

Стіни одного залу були поспіль вкриті янтарем, іншого — гірським кришталем, третього — пластинами з слонової кістки. Над дверима висіли величезні слонові ікла в золотій оправі, оздоблені найдрібнішою різьбою.

З «слонового залу» сходи вели вниз.

Вони спускалися довго, аж поки не прийшли в підземелля. Раджа взяв світильник і пішов коридором, освітлюючи шлях. Ще одні сходи, в ще глибше підземелля, і, нарешті, вони зупинилися перед чавунними дверима з литими барельєфами, що зображали фантастичних змій і драконів.

— Ми зараз під озером, яке ти бачив, — сказав раджа і відчинив важкі двері. — Йди.

«Чи не хоче бува раджа посадити мене в підземелля?» подумав Аріель, входячи в темне приміщення.

Раптом щось клацнуло, і спалахнуло сліпуче світло.

Уздовж стін, під низьким кам’яним склепінням, стояли шкатулки з обкутими міддю кришками. Ці кришки раптом підстрибнули, і перед враженим поглядом Аріеля несподівано постало видовище, яке рідко доводиться бачити людині. Одні шкатулки, неначе кров’ю, були наповнені вщерть крупними рубінами, другі — смарагдами кольору морської води, в третіх райдугою виблискували алмази та діаманти… Тут були скриньки з топазами, хризолітами, перлами, бірюзою, агатами, сапфірами, гранатами, хризопразами, аквамаринами, турмалінами… Червоні, блакитні, чорні, зелені, жовті, блискучі і матові камені…

Далі стояли невеликі скрині із злитками золота, золотим піском, сріблом, платиною.

Здавалося неймовірним, що стільки скарбів зібрано в одному палаці, у однієї людини.

— Ти розумієш, Сіддха, що означає це красиве каміння і золото? Це влада над людьми. Один камінець У руку — і перший-ліпший чиновник-сагиб зробить усе, що я забажаю… Я вже давав їм немало таких камінців. Камінець трохи більший — і віце-король Індії зробить усе, що я захочу, камінець ще більший — і сам король Великобританії надсилає мені з люб’язними листами грамоту на титул сера. Я покажу їх тобі. Так ось, Сіддха, хто б ти не був, яке б не було твоє минуле, я зможу залишити тебе, якщо ти сам побажаєш. І ти матимеш у мене те, чого ніде не знайдеш. Подумай. Можеш зараз не давати відповіді. Я прийду до тебе після сніданку.

Вони повернулись у палац.

Аріель залишився сам. Він найбільше боявся знову потрапити в руки Пірса. І ніхто, крім раджі, не зможе захистити Аріеля, якщо Пірс розшукає його. В цьому Аріель не сумнівався. Поки що раджа прихильно ставиться до нього. Чому б і не віддатися в його руки? Лоліта близько, з нею він зуміє побачитись. «Коли ж раджа змінить милість на гнів… — Аріель посміхнувся і підлетів до стелі. — Невже не пощастить полетіти від нього?»

І коли раджа з’явився після сніданку, Аріель правдиво розповів усе, що знав про себе і про школу Дандарата.

Раджа дуже зацікавився його розповіддю і особливо школою.

— А чи немає там ще якихось чудесних юнаків, подібних до тебе? — спитав він.

— Є такі, тіло яких може світитися або видихати аромат, є відгадувачі думок, провісники майбутнього…

— Треба буде неодмінно сказати Мохіті про це. Але ти, юначе, все ж таки чудо з чудес. Отож чи згоден ти залишитися в мене з доброї волі? Якщо згоден, то я зніму грати з вікна і кину в ставок цей ланцюг.

«А коли не буду згоден, ти кинеш у ставок мене», подумав Аріель і відповів:

— Згоден. Але як звуть тебе і хто ти?

Раджа розсміявся.

— Ти справді з неба впав. Я раджа Раджкумар. Дозволяю тобі просто називати мене Раджкумаром. Ти все ж таки незвичайна людина, хоч і людина. Я дуже радий, Аріель. Віднині ти користуватимешся цілковитою свободою в межах моїх палаців і парків. Але не далі! Даєш слово?

Аріель подумав про Лоліту, — про неї він не говорив раджі, — хотів попросити дозволу літати в околицях, але вирішив, що з таким проханням звертатися ще рано, і відповів:

— Даю слово.

Раджа був надзвичайно задоволений. Без ланцюга з літаючою людиною можна придумати значно більше забав. Це було головне.

Того ж дня грати з вікна зняли, а ланцюг закинули в озеро.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ
НОВА ІГРАШКА

Можна було подумати, що раджа, охочий до забав, схибнувся на Сіддсі — Аріелі. Він занедбав не тільки справи, але й усі свої улюблені розваги — бої гладіаторів, полювання. З ранку до вечора він проводив час з Аріелем, змушуючи його проробляти різні штуки або придумуючи нові. Аріель покірно і навіть охоче скорявся раджі.

Зібравши в найбільший і найвищий зал усіх своїх домочадців, раджа, розсівшись на подушках, командував:

— Піднімись до стелі, Аріель! Літай колами! Навстоячки! Навлежачки! Швидше! Ще швидше! Перекинься! До мене, Аріель! Візьми мавпу і літай з нею!

Аріель підхоплював мавпу і підіймався. Мавпа несамовито верещала з переляку і рвалася з рук. Глядачі реготали до сліз, і раджа найбільше за всіх. Одного разу