Володимир Бабула - Сигнали з Всесвіту, Володимир Бабула

Праліс зник. Скільки око сягало, навколо простягалася голісінька рівнина, на якій, мов надгробні пам'ятники на величезному кладовищі, стирчали недогризені пеньки.

Хмари комах перетворили буйні джунглі на пустелю. Жовту глину не прикрашала бодай одна стеблинка; зникли без сліду й халупи Франтика й Марженки… А на протилежному боці тьмяно виблискувало непривітне, холодне море…

Що робити?.. Продуктів, які є в сховищі, вистачить хіба на місяць, та й то, коли харчуватись дуже скромно. А потім?.. Ні, треба тікати, тікати!.. Але чи вистачить запасів, поки я дійду до джунглів?.. Можливо, кляті комахи винищили всю рослинність на сотні кілометрів навколо…

Раптом серед пеньків щось заворушилось. Це Франтик і Марженка. Вони щось тягнуть… Стривайте, та це ж мій гумовий човен!

Я побіг назустріч приятелям, палко обняв їх. Вони захищались, — мабуть, не розуміли такого вияву вдячності, — але мені було все одно.

— Ви молодці! — кричів я, мов божевільний. — Якби ви знали, який я вдячний вам: ви врятували мені життя!.. Коли б не ти, Марженко, отой набрід зжер би мене разом з дахом над головою. А човен… човен… Чи знаєте ви взагалі, що це означає?! Незабаром побачите на власні очі. Яке щастя, що тим зажерам гума не сподобалась!

Човен я одразу ж ретельно оглянув. Пошкоджень майже не було: при ударі об гілку лише продрався брезент, який захищав від непогоди вантаж та мандрівників. Правда, при надиманні човна я виявив у гумі кілька дірочок, але вони були такі малі, що повітря крізь них виходило дуже повільно.

Ми вирушили в дорогу негайно.

Дерев'яні весла зникли в утробах зажерливих жуків, тому довелось гребти руками. Не дивно, що ми просувались уперед із швидкістю слимака.

Не було нічого зручнішого, як нап'ясти брезентове вітрило, але вітер, на жаль, дув з моря на берег і був надто слабкий для маневрування.

Франтик і Марженка швидко оволоділи технікою веслування, і ми могли змінюватись. Гребли вони так ретельно й уперто, що скоро я здебільшого відпочивав, стежачи лише за поповненням повітря в камерах човна.

На ніч ми витягли човен на берег і полягали на його дні, сховавшись під захисний брезент.

Я довго не міг заснути. В нічній тиші на мене всією своєю вагою навалився тягар самотності, — безнадійної самотності на немилосердній незнайомій планеті, за більйони кілометрів від рідної домівки.

Я одстебнув брезент і виліз з човна. Велика червона заграва палахкотіла над обрієм. Коли-не-коли, залишаючи по собі срібну, швидко гаснучу риску, пролітав метеор Було тихо й тепло. Повівав легенький бриз… А мені здавалось, що з нескінченного Всесвіту на мене падає крижа ний подих незміряних мертвих просторів.

Я відчував себе викинутим з міжзоряного корабля вигнанцем, що пливе сам-самісінький у абсолютній, нічим не обмеженій пустоті.

Чи є смисл безнадійно блукати пустелями, щоб з часом неминуче загинути від голоду і спраги? Я не міг біль ше дивитися на зоряне небо, серце моє стискалося від муки. Я повернувся до човна і гірко заплакав.

Тільки на ранок я трохи заспокоївся і почав обмірковувати, як можна найшвидше вибратись із спустошеного краю.

«Франтик і Маржепка добре бігають — хіба ж вони не зможуть тягнути човен?» — спало мені на думку.

Я швидко сплів довгу вірьовку з морських водоростей і зразу ж почав дресирувати своїх супутників.

Вони швидко зрозуміли, чого я хочу, і дуже зраділи з своєї нової функції, — весело вистрибуючи, бігли собі понад берегом, а човен мчав за ними.

Однак пополудні Франтик і Марженка були такі втомлені, що насилу пересувались. Я дав їм хвилинку перепочити, потім знову змусив бігти. Признаюсь, що того разу без биття не обійшлось. Боячись за своє життя, я був безжальним.

Надвечір Марженка впала і лишилась лежати нерухомо. Франтик її обіймав, дихав на неї і зроняв великі сльози. Вперше я побачив, як ці істоти плачуть.

Марженка нарешті опритомніла. Була така слабка, що не могла стояти на ногах.

Стало ясно, що без їжі та відпочинку вони довго не витримають. З важким серцем я тицьнув кожному з них по кілька плодів і великодушно дозволив поспати.

Другого дня я вдався до іншої тактики. На берег я посилав тільки одного, а другий був зі мною в човні і набирався сил. Вони працювали тепер далеко терпеливіше, але й так ми просувалися вперед усе повільніше. Істоти, перетворені на рабів, слабшали на очах. Я, однак, не поступався. Хай будуть загнані до смерті, — що мені їхнє життя? Головне, щоб врятувався я… Так, друзі, — до такої підлості я тоді дійшов.

Бідолашних істот урятував від загибелі вітер. Він посилився і повернувся саме в напрямку нашого руху. З хвилину я вагався, чи не покинути мені Франтика і Маржен-ку напризволяще в пустелі, але нарешті пустив їх, зовсім знесилених і кволих, у човен.

— Можливо, вони ще стануть мені у пригоді, — сказав я собі.

То було розумне рішення: Франтик з Марженкою правили за баласт, який надавав моєму вбогому паруснику більшої стійкості.

Погода нам сприяла. Після кількох днів плавання ми потрапили до невеликої затоки, оточеної горбами та кількома кратерами невисоких вулканів, над якими клубочився дим.

Франтик і Марженка знову почали виявляти ознаки неспокою. Я злякано поглянув, чи не з'являться десь на обрії нові хмари зажерливих жуків. Небо, правда, було чисте, але це не заспокоювало. Я добре знав, який на диво розвинутий і бездоганний слух мають мої супутники.

Я швидко пристав до берега, щоб вирити в піску сховище, яке хотів накрити гумовим човном. Але Франтик і