Кобо Абе - Жінка в пісках

Чоловік широко всміхається, однак його нахабний погляд поволі міряє мене з голови до ніг. Які неприємні очі в цього типа! З кістлявих, але широких плечей чорне пальто спадає прямовисно, тільки на кишенях його пряма лінія різко ламається — так, наче в них щось стирчить. Трохи задовге волосся на скронях надає чоловікові роздратованого вигляду і цим псує посмішку. Він іде якось особливо — перевальцем, вихляючи стегнами. Здається агресивним — мабуть, тому, що очі посаджені надто близько одне від одного.

— Ви... не з розшукового агентства?

Знайомий голос. Чоловік не затинається, але його мова невиразна — ніби рот повний слини. Здається, така, як і колись. Той самий голос, який від її імені звернувся по телефону з проханням про розшук. Чоловік не переставав усміхатись, а я не міг відразу знайти відповіді. Розгубився, ба навіть передчув невдачу й поразку.

Щиро кажучи, я майже не сподівався більше з ним зустрітися. Мабуть, просто через оте вчорашнє марне вичікування у пітьмі на страшній холоднечі. Я вже почав сумніватися, чи той чоловік справді доводиться їй братом, і навіть більше — чи взагалі він реальна особа. Адже найняти людину, яка по телефону виступила б у ролі довіреної особи,— що може бути простіше? Та навіть якщо припустити, що брат справді існує, становище від цього анітрохи не поліпшується. Немає нічого дивного в тому, що і він — людина-невидимка, як і чоловік, який пропав безвісти, проте, видно, в нього є якісь гріхи, якщо він змушений вдавати такого невинного. «Продумана гра, що викликає підозру про співучасть у злочині»,— майже розпачливо подумав я. Може, без мого відома в цьому сценарії мені виділено роль поплічника?

Але ж не треба забувати й про коробку сірників. Я відчуваю, що незалежно від того, чи вона має якесь відношення до кав’ярні «Камелія», в ній є щось незрозуміле. В цій потертій коробці два види сірників з різними головками.

Сірники з білою головкою та сірники з чорною головкою.

Передчуваю небезпеку: якщо не погамую своєї надмірної підозри, то мимоволі опинюся посеред білої плями на карті-схемі. Та я не збираюся діяти нерозсудливо й виказувати цього побоювання своєму співрозмовникові. Щодо того в мене тверда думка. Бо ж витрати оплачено для захисту інтересів клієнтки, а пошуки істини — другорядна справа.

Мене охопив розпач. Я не знаю, що робити, і відразу після того, коли з похмілля я випив стільки кави, безглуздо переконувати мене, що не треба хвилюватися, побачивши цього чоловіка.

Я ще не встигаю відповісти, а чоловік киває підборіддям у напрямку кав’ярні й напосідає:

— Ну то який урожай? Оце так випадковість!.. Та нічого, сподіваюсь, ми знайдемо спільну мову...

— Випадковість? — несамохіть тоном слідчого виказую сумнів.

— Авжеж, випадковість.— Чоловік обернувся, коли дійшов до моєї автомашини.— Навряд чи є підстави вважати, що я ходжу за вами по п’ятах. Тоді б наші ролі помінялися.

— А як ви мене впізнали?

Чоловік кинув оком на мою валізку і з видимою насолодою відповів:

— А хіба ви не впізнали мене відразу? Як бачите, в цьому ми однакові.

Мабуть, я впізнав його по дивному голосу. Крім того, мені допоміг незвичайний збіг місця й часу. Чи є в цього самозваного братика щось спільне з клієнткою? Надто тонка шия порівняно з широкими плечима. Може, таким кремезним його робить відповідно скроєне пальто і товста підкладка? Голос приглушений, наче в нього запалення голосових зв’язок. Гладка смаглява шкіра наводить на думку, що він спритний і заповзятливий. Не можна сказати, що нічим не схожий на сестру, але ж усі люди чимось схожі одне на одного. Його обличчю, скованому зловорожістю, усміх анітрохи не пасує. Погляд сухий, наче в людини, котра ніколи не бачила снів. До всього, він ще полюбляє вдаватися до пишномовності, незграбної та недоречної,— одне слово, створює навколо себе зовсім іншу атмосферу, ніж його сестра. Та оскільки він залишається її спільником, то я не збирався встрявати з ним у суперечку... Однак яка це страшна помилка — вважати, що за якихось там тридцять тисяч ієн можна купити навіть людську прихильність...

— Я, природно, сподівався вас зустріти вчора ввечері. Та уявіть собі моє здивування, коли я зрозумів, що доведеться шукати аж двох.

Клацаючи очищувачем вітрового скла моєї автомашини, чоловік знову глянув мені в обличчя.

— У вас такі густі вуса. Аж заздрю. А в мене ріденькі, зовсім не ростуть. Мабуть, через брак гормонів?..

— Що там казати, я намучився з нею... Вона ваша сестра?.. Все повторює: нічого, мовляв, не підозрюю, ніяких слідів не лишилось... а як тільки справа доходить до чогось важливого, каже, що брат усе знає... А де той брат?.. Невідомо... Одне тільки вміє — сидіти на самоті й пити пиво... Схоже на те, що навіть не хоче, щоб причину зникнення її чоловіка було розгадано...

— Видно, голова у вас тямуща. Все правильно. І, гадаю, в обстановці швидко розберетеся.

Зберігаючи усмішку в кутиках губ, співрозмовник розстебнув два верхніх гудзика пальта і, відкинувши білий шарф, відкотив лацкан піджака. Значок завбільшки з пучку великого пальця, у вигляді правильного трикутника із заокругленими кутами, покритий блакитною емаллю із срібними краями. Посередині, теж із срібла,— випукла літера S. Незвичної форми — сама ламана лінія,— скидається на блискавку. А може, справді це не S, а блискавка?

На жаль, я ще ніколи не бачив такого значка, але вмить збагнув, що він показав його навмисно — щоб залякати. Збагнув, та промовчав.

—