Роберт Ірвін Говард - Конан, варвар із Кімерії

— То Діон вважає, що все це робиться лише задля того, аби посадити його на трон?

— Так. Цей жирний бовдур твердить, що трон належить йому, оскільки його кров містить певну домішку крові королівської. Конан припустився помилки — за яку поплатиться головою, — коли не вигнав із двору всіх, хто хоч якоюсь мірою зізнавався в спорідненості з колишньою династією. А Больмано розраховує на те, що до його кишень знову щедро попливуть золоті монети, як це було за старого режиму. Громель ненавидить Паллантіда, командира Чорних Драгунів, і жадає командувати всіма збройними силами Аквилонії. Цю мету він переслідує із завзятістю, типовою для боссонця. Рінальдо — єдиний з них, хто геть позбавлений особистих амбіцій. Він бачить у Конані лише обмеженого дикого варвара, який з’явився в цивілізований світ, щоб грабувати всіх підряд, й ідеалізує колишнього короля, убитого Конаном. Рінальдо пам’ятає тільки те, що той зрідка заохочував мистецтва, і абсолютно забуває про всю несправедливість і безладність його правління, — і він робить все для того, щоб народ забув про це також. Уже скрізь відкрито співають написані ним хвалебні гімни Нумедідесові, у яких до небес звеличується старий шахрай і виливається хула на “дикуна з чорним серцем, повсталого з похмурих глибин пекла”. Конан на це не звертає уваги, але народ ремствує.

— А чому він так ненавидить Конана?

— Поети завжди ненавидять тих, хто стоїть при владі. Вони втікають від дійсності у свої мрії про минуле або про майбутнє. Рінальдо — типовий фанатик-ідеаліст. Він вірить, що йому долею призначено повалити тирана і звільнити народ. А що стосується мене — ще двійко місяців тому я й не думав про трон, збирався провести залишок свого життя у вигнанні, але ж апетит приходить під час їжі. Конан помре, на трон зійде Діон. Потім і він помре. А слідом за ним один за одним розлучаться з життям усі ті, хто стоїть у мене на шлях: від вогню чи від сталі, чи випивши отруєного вина, яке здатний готувати мій вірний раб. Аскаланте, король Аквилонії! Звучить непогано, чи не так?

Стигієць знизав широкими плечима.

— Що мені до ваших планів і амбіцій? — сказав він раптом з неприхованою гіркотою. — Мої друзі й суперники невимовно здивувалися б, якби побачили, як низько я впав. Вони просто не повірили б, що Тот-Амон може плазувати перед простим смертним.

— Ти все життя займаєшся магією та чаклунством, — незворушно мовив Аскаланте, — я ж у всьому покладаюся на меч і свій власний розум.

— Що означає меч і людський розум перед мудрістю Пітьми? — пробурчав стигієць. Його чорні очі погрозливо блиснули, під ними пролягли темні тіні. — Коли б не втратив я каблучки, наші ролі зараз, мабуть, помінялися б…

— Час, мабуть, нагадати, — спокійно відповів Аскаланте, — що на спині в тебе ще не зарубцювалися шрами від мого батога і, судячи з усього, до них дуже скоро додадуться свіжі.

— Ви так цього певні? — очі стигійця спалахнули на мить диявольською ненавистю. — Проте мені, можливо, пощастить знайти каблучку знову, і тоді, присягаюся зміїною пащею Сета, я розрахуюся з вами за все…

Аквилонець, заричавши від гніву, уклав в удар усі сили. Тот-Амон похитнувся, на його розбитих губах виступила кров.

— Тепер ти триматимеш язика за зубами, собако! — пробурчав Аскаланте. — Стережися! Не забувай, що я знаю твою страшну таємницю. Піднімися на дах і гукни привселюдно, що Аскаланте в місті, що він збирається повалити короля Конана, — якщо, звичайно, зважишся на це!

— Я не зважуся на це, — тихо сказав стигієць і витер кров із губ.

— Так, ти не зважишся, — усміхнувся Аскаланте зарозуміло. — Тому що варто мені випустити дух, якийсь відлюдник у південній пустелі дізнається про це і зламає печатку на сувої. І щойно він ознайомиться зі змістом цього сувою, вся Стигія підніметься на ноги. Куди ти тоді подінешся, Тот-Амон?

Раб здригнувся, і його темне обличчя стало попелясто-сірим.

— Досить! — Аскаланте змінив тон: — У мене є для тебе робота. Я не довіряю Діону. Щойно я наказав йому вирушити до свого маєтку й сидіти там доти, поки тут усе не закінчиться. Цей жирний бовдур не зможе приховати від короля своєї нервозності і може все зіпсувати. Скачи слідом. Якщо не наздоженеш його дорогою, залишайся з ним у маєтку доти, поки не одержиш повідомлення, що небезпека минула. Не спускай його з очей, він нічого не тямить від страху й може вчинити що завгодно — навіть побігти до Конана й викласти йому все, що про нас знає, аби врятувати свою дорогоцінну шкуру. Рушай!

Раб уклонився, приховуючи ненависть у глибоко запалих очах, і вийшов. Аскаланте з полегшенням відкинувся на подушки й потягся за келихом. Над верхівками міських веж, усипаними коштовними каменями, сходило сонце.

2

У величезній залі з полірованими дерев’яними панелями на стінах, товстими м’якими килимами на підлозі зі слонової кістки й високою стелею, оздобленою дивовижної краси ліпленням, за столом із такої самої слонової кістки, але інкрустованої золотом, сидів молодик, чиї широкі плечі й засмагла шкіра різко контрастували з оточуючою його розкішшю. Чоловік, подібний до нього, мав би набагато природніший вигляд на тлі суворих гірських вершин чи в степу, наскрізь пронизаному вітром. У кожному його русі відчувалася величезна фізична сила. Якщо він сидів нерухомо, то це була нерухомість бронзової статуї, якщо починав рухатися, то з грацією дикої кішки.

Його одяг був зшитий із коштовних тканин, але відрізнявся простотою крою й повною відсутністю оздоб. Він, судячи з усього, не визнавав перснів та інших прикрас, лише у волоссі зблискував простий срібний обруч, що утримував над чолом підстрижену чорну гриву.

Він поклав золоте стило, яким щось писав на спеціальній дощечці, яка лежала перед ним, сперся підборіддям на величезний кулак і заздрісно подивився на людину, що возилася зі своїм обладунком поряд із ним. Той зашнуровував позолочені лати на боку, стягуючи їх якомога тугіше, і неуважно насвистував веселеньку мелодію — не зовсім звична поведінка придворного перед лицем короля.

— Просперо, — сказав чоловік за столом, — ці кляті справи мене замучили. Я втомився так, як не втомлювався навіть тоді, коли з ранку до вечора махав мечем на полі бою.

— Звикай, від цього тепер ніде не дінешся, — відповів чорноокий пойнтайнець. — Ти — король, і це частина твоїх повсякденних обов’язків.

— Якби ти знав, як мені хочеться поїхати з тобою в Немедію, — заздрість Конана на очах зростала. — Мені здається, що я вже цілу вічність безвилазно