Джордж Мартін - Буря Мечів

— Кажу тобі, це бордель,— шепнула Арія до Гендрі.

— Звідки тобі знати, що таке бордель?

— А звідти,— не вступалася Арія.— Це такий собі готель з дівчатами.

Він знову почервонів.

— То що ти тоді тут робиш? — поцікавився він.— Бордель не місце для до біса високородної леді, будь-хто тобі скаже.

Поряд з ним на лавку присіла одна з дівчат.

— Хто тут високородна леді? Оця мала худуля? — глянувши на Арію, вона розсміялася.— Тоді я — королівська дочка.

Арія зразу здогадалася, що з неї глузують.

— Ніяка ти не дочка.

— А може, й дочка,— здвигнула плечима дівчина, й халатик ковзнув з одного плеча.— Подейкують, король Роберт, коли тут переховувався, ще до битви, спав з моєю матір’ю. З іншими дівками теж спав, та Леслін каже, моя мамця йому більше за всіх подобалася.

У дівчини і справді волосся було, як у старого короля, подумала Арія: густе й жорстке, і чорне як вугіль. «Але це ще нічого не означає. Он у Гендрі теж таке волосся. Багато в кого чорне волосся».

— Мене звати Дзвінка,— мовила дівчина до Гендрі.— На честь битви. У твій дзвіночок я теж можу подзвонити. Хочеш?

— Ні,— грубо буркнув він.

— А я можу присягнутися, що хочеш,— вона провела долонею по його руці.— Я не беру грошей з друзів Тороса і лорда Лискавки.

— Ні, я сказав,— Гендрі рвучко підвівся й широким кроком пішов геть від столу, просто в ніч.

Дзвінка обернулася до Арії.

— Він що — дівчат не любить?

— Та він дурний,— знизала плечима Арія.— Любить полірувати шоломи й бити молотками мечі.

— О! — Дзвінка поправила халатик на плечі й пішла поговорити з Джеком-Щасливцем. Незабаром вона вже сиділа в нього на колінах, хихикаючи й попиваючи вино з його кубка. У Зеленобородого на колінах сиділо одразу двоє дівчат — по одній на кожному. Ангай щез із веснянкуватою дівкою, і Лима теж не було. Том Семиструнець сидів біля вогню, наспівуючи «Весна — й дівча цвіте». Арія заслухалася, сьорбаючи з кухля розведене вино, якого їй дозволила випити рудокоса. На тому боці площі гнили у своїх воронячих клітках мертвяки, але в персику панували веселощі. Тільки іноді здавалося, що дехто з присутніх регоче надто вже перебільшено.

Найкращий момент був би, щоб вислизнути й поцупити коня, але як це Арії допоможе? Доїде-бо вона хіба що до міської брами. «Капітан у житті не випустить мене, а якщо й випустить, за мною поженеться Гарвін або той Мисливець із собаками». Шкода, що карта не з нею: Арія хотіла подивитися, чи далеко Скельний Септ від Річкорину.

Заки спорожнів кухлик, Арія вже позіхала. Гендрі так і не повернувся. Том Семиструнець співав «Два серця як одне», після кожного куплету цілуючи іншу дівчину. В кутку біля вікна сиділи Лим з Гарвіном, притишеними голосами перемовляючися з рудокосою Гвоздикою.

— ...провела ніч у камері Джеймі,— долинули до Арії слова жінки.— Вона, і та друга, яка Ренлі зарізала. Всі троє разом, а коли прийшов ранок, леді Кетлін з любові його звільнила,— вона хрипко захихотіла.

«Це неправда,— подумала Арія.— Вона не могла». Вона почувалася пригніченою, розлюченою й самотньою, і все водночас.

Поряд з нею присів якийсь старий.

— Який гарненький персичок! — з рота в нього смерділо чи не гірше, як від мерців у клітках, а маленькі поросячі очиці обмацували Арію з ніг до голови.— А в солоденького персичка ім’я є?

На якусь мить Арія забула, як представлятися. Вона, звісно, не персичок, але ж не признаватися, що вона Арія Старк, у присутності цього незнайомого смердючого пияка.

— Я...

— Це моя сестра,— поклав Гендрі важку долоню старому на плече і стиснув.— Облиште її.

Чоловік обернувся, напрошуючись на сварку, але, побачивши здорованя Гендрі, передумав.

— Твоя сестра, так? І який же з тебе брат? Я б свою сестру в житті не привів у таке місце, як «Персик», ніколи.

Буркочучи, він підвівся з лавки й рушив геть, шукаючи іншої подружки.

— Навіщо ти це сказав? — стрибнула Арія на ноги.— Ти мені не брат!

— Твоя правда,— сердито кинув Гендрі.— Я ж бо з низів, куди мені родичатися з високою леді!

Арія аж сторопіла від такої люті в його голосі.

— Я не це мала на увазі!

— Це-це,— він сів на лавку, стискаючи в долонях кубок вина.— Забирайся. Хочу спокійно випити вина. А потім, може, піду пошукаю оту чорняву дівчину й подзвоню їй у дзвіночок.

— Але...

— Я ж сказав, забирайся. Міледі.

Арія, рвучко розвернувшись, побігла геть. «Тупий як бугай байстрюк, ось він хто!» Хай дзвонить у дзвіночки, скільки заманеться, їй до цього байдуже!

Спальню їм виділили на самій горі, під стріхою. Може, в «Персику» і справді ліжок не бракувало, та для простих гостей було тільки одне. Зате велике, майже на цілу кімнату, а на цвілому, набитому соломою матраці, здається, поміститися зможуть усі. Та поки що весь матрац був для одної Арії. Речі, в яких вона приїхала, вже висіли на кілочку на стіні, поміж речами Гендрі й Лима. Арія скинула льон і ленти, стягнула через голову сорочку й закопалася під ковдру.

— Королева Серсі,— прошепотіла вона в подушку.— Король Джофрі, сер Ілін, сер Мірин. Дансен, Раф і Полівер. Лоскотун, Гончак і сер Грегор Гора-на-коні.

Іноді вона любила переставляти імена місцями. Так вона не забувала, хто вони такі та що вчинили. «А може, когось із них уже серед живих немає,— подумала вона.— Може, сидять де-небудь у залізних клітках, і очі їм видзьобують ворони».

Не встигла вона склепити повіки, як поринула в сон. Тої ночі їй наснилися вовки — бігли крізь мокрий ліс, пропахлий дощем, гнилизною і кров’ю. Але вві сні то були приємні запахи, і Арія знала, що їй нема чого боятися. Вона-бо дужа, прудка й люта, і разом з нею її зграя, її брати і сестри. Разом вони загнали переляканого коня, перегризли йому горлянку й добре побенкетували. А коли крізь хмари прозирнув місяць, вона закинула голову й завила.

Та коли прийшов день, прокинулась Арія від бреху собак.

Вона, позіхаючи, сіла. Ліворуч уже крутився Гендрі, а праворуч гучно хропів Лим Лимонний Плащ, але гавкіт надворі заглушував ці звуки. «Там, певно, з півсотні псів». Арія виповзла з-під ковдри, перестрибнула через Лима, Тома та Джека-Щасливця