Джордж Мартін - Буря Мечів

— Води... попити...

— Чиї ви? — повторила Арія.

— Не звертай на них уваги, хлопче,— мовив до неї один з городян.— Тебе вони не стосуються. Їдь собі.

— Що вони зробили? — спитала вона в нього.

— На Крутоспаді зарубали вісьмох людей,— пояснив він.— Шукали Царевбивцю, але не знайшли, тож вирішили поґвалтувати й повбивати,— мовив він і кивнув пальцем на труп, у якого кишіло личинками місце, де колись було його чоловіче багатство.— Ґвалтував отой. А тепер їдь собі.

— Ковточок,— гукнув униз товстун.— Згляньсь, хлопче, ну ковточок!

Старий підняв руку, вчепився в ґрати. Від цього руху клітка шалено загойдалася.

— Води,— видихнув чоловік з мухами в бороді.

Арія дивилася на їхні масні чуприни, на розкошлані бороди й почервонілі очі, на їхні пересохлі, потріскані, закривавлені губи. «Вовки,— подумала вона знову.— Як і я». Та чи з її вони зграї? Як вони можуть бути Робовими вояками? Їй кортіло їх ударити. Образити. Розплакатися. Здавалося, на неї дивляться всі — і живі, і мертві. Старий протиснув поміж штаб три пальці.

— Води,— промовив він,— води.

Арія зістрибнула з коня. «Зробити мені вони нічого не зможуть. Вони смертники». Витягнувши зі скатки кухлик, вона рушила до фонтана.

— Що це ти замислив, хлопче? — кинув городянин.— Вони тебе не стосуються.

Арія піднесла кухлик до риб’ячого рота. Вода хляпнула на пальці, побігла в рукав, та Арія не рухалася, поки з кухлика не почало переливатися. Але щойно дівчинка розвернулася до кліток, як городянин заступив їй дорогу.

— Ану відійди від них, хлопче...

— Це дівчинка,— сказав Гарвін.— Облиш її.

— Ага,— підхопив Лим.— Лорд Берик не схвалює, коли людей лишають у клітках від спраги помирати. Чого їх просто гідно не повісити?

— В тому, що вони чинили на Крутопаді, нічого гідного не було,— заричав на них городянин.

Штаби тулилися так щільно, що кухлик не пролазив, але Гарвін з Гендрі підсадили Арію. Поставивши ногу на Гарвінові з’єднані долоні, вона вилізла Гендрі на плечі й учепилася в ґрати на даху клітки. Товстун, обернувши голову, притиснув щоку до заліза, й Арія полила на нього воду. Він жадібно ковтав, вода текла йому по голові, щоках і руках, а він злизував вологу зі штаб. Якби Арія вчасно не відсмикнула руку, він би й пальці їй облизав. На той час, коли вона напоїла решту двох, поглянути на неї зібрався вже чималий натовп.

— Про це дізнається Божевільний Мисливець! — пригрозив якийсь чолов’яга.— І йому це не сподобається. Не сподобається!

— А це йому не сподобається ще більше...— Ангай дістав із сагайдака стрілу, натягнув тятиву, прицілився — і вистрілив. Стріла уп’ялася товстуну в подвійне підборіддя, і він здригнувся, але в тісній клітці падати не мав куди. Ще дві стріли покінчили з двома іншими північанами. Тишу ринкової площі порушували тільки плюскіт води і дзижчання мух.

«Валар моргуліс»,— подумала Арія.

На сході ринкової площі містився скромний заїзд — побілені стіни, побиті шибки. Половина даху нещодавно згоріла, але діру вже підлатали. Над дверима красувалася дерев’яна вивіска, розмальована під персик, від якого вже відкусили добрячий шмат. Приїжджі спішилися навкоси від нього, біля стайні, й Зеленобородий погукав грумів.

Руда пишногруда хазяйка, побачивши гостей, аж запищала від задоволення, але одразу почала їх підкусювати.

— Зеленобородий, ти? Чи Сивобородий? Мати праведна, коли це ти так постарів? Лиме, а це ти? І досі в своєму подертому плащі? А я знаю, чого ти його не переш. Боїшся, коли сеча відмиється, всі побачать, що насправді ти — лицар королівської варти! А ти, Томе Сімка, старий хтивий цап! Прийшов синочка свого побачити? То ти запізнився: він з клятим Мисливцем поїхав. І не кажи мені, що він не твій!

— Голос у нього не як у мене,— почав слабко захищатися Том.

— Зате ніс у нього як у тебе. Ага, і все решта теж, якщо дівок послухати.

Тут вона запримітила Гендрі й ущипнула його за щоку.

— Тільки погляньте на цього молоденького бичка! Почекайте — побачить Аліс ці руки! Ой, а він червоніє, як панянка! Ну, Аліс це виправить, хлопче, от почекай.

Арія в житті не бачила, щоб Гендрі так пік раків.

— Гвоздико, дай Бугаєві спокій, він гарний хлопець,— сказав Том Семиструнець.— А від тебе нам тільки одне потрібно — ніч переспати в ліжку в безпеці.

— Говори за себе, співцю,— Ангай обхопив рукою молоду росляву служницю — таку ж веснянкувату, як він сам.

— Ліжка в нас є,— сказала рудокоса Гвоздика.— В «Персику» ліжок ніколи не бракувало. Але спершу ви в купіль полізете. Бо минулого разу, як ви в мене тут зупинялися, ви мені тут вошей напустили,— мовила вона та штурхнула Зеленобородого в груди.— А твої ще й зелені були. Їсти хочете?

— Якщо можеш поділитися, не відмовимося,— визнав Том.

— Коли ти від чогось відмовлявся, Томе? — гигикнула жінка.— Для твоїх друзів я підсмажу баранини, а для тебе — старого висхлого щура. На більше ти не заслуговуєш, та якщо ти заспіваєш мені пісню-третю, може, я й розчулюся. Я завжди нещасним співчуваю. Ну, пішли, пішли. Кас, Лано, ставте казанки. Джайзіно, поможеш мені їх роздягати — одяг треба буде виварити.

Всі свої погрози вона виконала. Арія намагалася довести, що в Жолудевому Палаці вона купалася аж двічі, і то всього два тижні тому, але рудокоса і слухати не хотіла. Двоє служниць особисто віднесли її сходами нагору, сперечаючись, хлопчик вона чи дівчинка. Перемогла служниця на ім’я Геллі, тож другій довелося принести гарячої води й терти Арії спину жорсткою колючою щіткою, замалим шкіру не здираючи. Тоді вони забрали в неї весь одяг, який подарувала їй леді Смолвуд, а її вдягнули в льон і ленти, аж вона стала схожа на Сансиних ляльок. Та принаймні по всьому Арії дозволили спуститися вниз і поїсти.

Сидячи у вітальні в дурнуватій дівчачій вдяганці, Арія пригадала, як їй казав Сиріо Форел: треба вміти дивитися й бачити те, що насподі. Вона подивилася — і побачила служниць більше, ніж потрібно в заїзді, і всі вони були юні й гарненькі. А коли прийшов вечір, у «Персик» почали підтягуватися чоловіки. У вітальні вони надовго не затримувалися, навіть коли Том видобув свою ліру й затягнув «Шість панн у ставку». Дерев’яні сходи були старі й круті, тому щоразу, коли хтось із чоловіків