Джордж Мартін - Буря Мечів

Їй довелося зібрати всю мужність, щоб подивитися в його різнобарвні очі й мовити:

— А якщо я ніколи не захочу, мілорде?

У нього сіпнулися вуста, наче вона дала йому ляпаса.

— Ніколи?

Шия в неї так заклякла, що вона заледве змогла кивнути.

— Що ж,— озвався він,— саме тому для таких куцих, як я, боги створили повій.

Стиснувши короткі пальці-обрубки в кулак, він зліз із ліжка.

Арія

Скельний Септ виявився найбільшим містом з тих, у яких Арія побувала після Королівського Причалу, ще й Гарвін сказав, що її батько тут здобув видатну перемогу.

— Божевільний король полював на Роберта, хотів його піймати, поки той не з’єднався з вашим батьком,— розповідав він, під’їжджаючи до брами.— Роберта поранили, за ним доглядали друзі, і тут лорд Конінтон, правиця, з великим військом узяв місто й почав обшукувати будинки один по одному. Та знайти Роберта вони не встигли: лорд Едард з вашим дідусем дісталися міста й почали штурмувати мури. Лорд Конінтон люто відбивався. Бої точилися на вулицях і у провулках, навіть на дахах, а всі септони дзвонили у дзвони, попереджаючи простолюд, щоб замикали двері. Коли задзвонили дзвони, Роберт вийшов зі схованки й долучився до бою. Подейкують, він зарубав шістьох вояків. Одним з них був Майлз Мутон, знаний лицар, зброєносець королевича Рейгара. Роберт і правицю б зарубав, тільки бій їх так і не звів. Конінтон небезпечно поранив вашого дідуся Таллі й убив Деніса Арина, пестунчика Видолу. Але, побачивши, що програє, полетів геть, як грифони у нього на щиті. Битва дзвонів — ось як її потім назвали. Роберт завжди казав, що переміг у ній ваш батько, а не він.

Точилися тут бої і нещодавно, подумала Арія, оглянувши місце. Міська брама витесана була зі свіжого дерева, а попід мурами ще валялася купа обгорілих колод, яка свідчила про те, що сталося зі старою брамою.

Скельний Септ був з усіх боків міцно замкнений, та коли капітан при брамі побачив, хто приїхав, відчинив бічні двері.

— З харчами у вас як? — поцікавився Том, опинившись усередині.

— Вже краще. Мисливець пригнав отару овець, а ще на Чорноводді ведеться торгівля. На південь од ріки врожай не спалили. Звісно, багато хто хотів би в нас усе відібрати. То вовки, то лицедії. Шукають як не харчів, то кого би пограбувати і яких жінок зґвалтувати, а хто не на золото й жінок полює, то на клятого Царевбивцю. Подейкують, він у лорда Едмура між пальців вислизнув.

— У лорда Едмура? — нахмурився Лим.— То лорд Гостер помер?

— Чи помер, чи помирає. Думаєш, Ланістер на Чорноводдя пробивається? Мисливець божиться, це найкоротший шлях на Королівський Причал,— говорив капітан, не чекаючи на відповідь.— Він з собою своїх собак узяв, щоб усе рознюхали. Якщо сер Джеймі десь поблизу, вони його знайдуть. Я бачив, як ті собаки ведмедів роздирали. Як гадаєш, смак лев’ячої крові їм сподобається?

— Обгризений труп нікому не потрібен,— сказав Лим.— І Мисливець добре це знає.

— Коли тут пройшлися західники, вони зґвалтували Мисливцеву жінку й сестру, врожай спалили, половину його овець з’їли, а Другу половину йому на зло просто зарізали. Забили шістьох собак, а трупи вкинули в колодязь. Тож йому, я так думаю, обгризений труп дуже навіть потрібен. І мені теж.

— Ліпше не варто,— мовив Лим.— Більше нічого не казатиму. Ліпше не варто, дурню ти чортів!

Арія поміж беззаконників Гарвіна й Ангая їхала вулицями, де колись бився її батько. Їй видно було септ на пагорбі, а під ним — міцну приземкувату фортецю з сірого каменю, яка здавалася занадто маленькою для такого великого міста. Але кожен третій будинок, який вони проїздили, перетворився на спалений кістяк, і людей узагалі не було видно.

— А що, всі містяни загинули?

— Засоромилися,— мовив Ангай, указуючи на двох лучників на даху й кількох хлопців з чорними від кіптяви обличчями, які присіли на руїнах пивниці. Трохи далі пекар відчинив розбите вікно й погукав до Лима. На його голос зі схованок вийшло більше людей, і навколо них, здалося, почав оживати Скельний Септ.

На ринковій площі в серці міста стояв фонтан: стрибучий пструг лив воду в мілкий ставок. У ньому жінки набирали воду в цебра й карафи. За кілька футів звідти з рипучих дерев’яних стовпів звисала дюжина залізних кліток. «Воронячі клітки»,— здогадалася Арія. Ворони переважно в клітках не сиділи: хлюпались у воді чи посідали на ґратках, а в клітках були люди. Лим, нахмурившись, притримав коня.

— А це що таке?

— Покара,— відповіла жінка біля фонтана.

— Конопляної мотузки забракло?

— Це за указом сера Вілберта зроблено? — запитав Том.

Якийсь чоловік гірко засміявся.

— Сера Вілберта леви вбили ще торік. Його сини поїхали з Юним Вовком, нагулюють сало на заході. Думаєш, їм не плювати на таких, як ми? Цих вовків переловив Божевільний Мисливець.

Вовки! Арія похолола. «Робові піддані, й батькові». Її потягнуло до кліток. Ті були такі малі, що бранці не могли ні сісти, ні повернутися; стояли голі, відкриті сонцю, вітру й дощу. В перших трьох клітках люди були вже мертві. Четвертий чоловік ворухнувся, коли Арія проходила повз. Розкошлана борода навколо рота була залита кров’ю і кишіла мухами. Коли він заговорив, мухи розлетілися навсібіч і задзижчали в нього над головою.

— Води,— прохрипів він.— Прошу... води...

На цей звук чоловік у наступній клітці розплющив очі.

— Сюди,— мовив він.— Сюди, мені.

Він був уже літній: сива борода, лисина, стареча гречка на шкірі.

Поряд з літнім був ще один мрець — рудобородий здоровань з гнійною сірою пов’язкою, яка затуляла ліве вухо і скроню. Та найгірше видовище справляло місце в нього між ногами: там лишилася тільки коричнева від спеченої крові дірка, в якій мурашилися личинки. Трохи далі висів товстун. Вороняча клітка була така вузька, що важко було й уявити, як його запхали всередину. Залізо боляче уп’ялося йому в живіт, і поміж штаб випиналися «подушки». Від цілоденного перебування на сонці в’язень обгорів до червоного з ніг до голови. Коли він ворухнувся, клітка зарипіла й загойдалася, і Арія побачила білі смуги в тих місцях, де штаби затуляли шкіру від сонця.

— Чиї ви? — запитала Арія.

Почувши її голос, товстун розплющив очі. Шкіра навколо них була вже така червона, що очі