Джордж Мартін - Буря Мечів

й опинилася біля вікна. Широко розчинила віконниці, й у кімнату водночас хлянули вітер, волога й холод. День був сірий і похмурий. Внизу, на площі, валували собаки, бігали по колу, гарчали й вили. Їх була ціла зграя: великі чорні мастифи й худі вовкодави, чорно-білі вівчарки й кошлаті плямисті звірюки з довгими жовтими іклами — таких Арія і не знала. Між заїздом і фонтаном зупинилася дюжина вершників: спостерігали, як городяни, відчинивши клітку, смикають за руку товстуна, поки його обрезкле тіло не вивалилося на землю. Миттю на нього накинулися собаки й заходилися віддирати від кісток кавалки м’яса.

Один з вершників зареготав.

— Ось твій новий замок, клятий Ланістере! — сказав він.— Вузенький як на тебе, але ми тебе втиснемо, не бійсь.

Поряд з ним сидів похмурий в’язень з обмотаними мотузкою зап’ястками. Дехто з городян жбурляв у нього багном, але він і не здригнувся.

— Згниєш у клітці,— кричав його полонитель.— Ворони тобі очі повидзьобують, а ми в цей час твоє ланістерівське золото розтринькаємо! А коли ворони зроблять свою справу, ми все, що лишиться, твоєму братику відішлемо. Хоча щось я сумніваюся, що він тебе впізнає.

Галас розбудив половину «Персика». Гендрі протиснувся у вікно поруч з Арією, а ззаду підійшов Том у чому мати народила.

— Що за клятий репет? — почав нарікати з ліжка Лим.— Виспатися людині не дають!

— Де Зеленобородий? — запитав його Том.

— Спить з Гвоздикою,— сказав Лим.— А що?

— Іди знайди його. І Лучника теж. Повернувся Божевільний Мисливець, хоче ще когось у клітку посадити.

— Це Ланістер,— мовила Арія.— Я чула, як вони казали: Ланістер.

— Вони що — Царевбивцю піймали? — допитувався Гендрі.

А внизу у дворі пожбурений камінь поцілив бранцю у щоку, й той обернув голову. «Ні, це не Царевбивця»,— подумала Арія, побачивши його обличчя. Зрештою боги таки почули її молитви.

Джон

Коли дикуни вивели коней з печери, привид уже зник. «Зрозумів він про Чорний Замок?» Вдихнувши морозного ранкового повітря, Джон дозволив собі на це сподіватися. Небо на сході почервоніло на обрії, але вище лишалося світло-сірим. На півдні ще висів Ранковий Меч, і яскрава біла зірка в нього на руків’ї палала, як діамант на світанку, але барви темного лісу з чорних і сірих знову перетворювалися на зелені й золоті, червоні й руді. А понад соснами-солдатами, дубами, ясенами й чатовими деревами вивищувалася Стіна: крізь пил і бруд, яким була поцяткована її поверхня, проблискував білий лід.

Магнар вислав дюжину вояків на захід і ще стільки ж на схід — на найвищі пагорби, звідки вони першими побачать розвідників у лісі чи вершників на крижаному верху Стіни. Тенійці взяли з собою окуті бронзою бойові ріжки, щоб попередити, якщо запримітять Варту. Решта дикунів рушили за Ярлом, а з ними і Джон з Ігриттою. Прийшов час слави юного нальотчика.

Вважалося, що Стіна — сімсот футів заввишки, але Ярл знав місце, де вона водночас і вища, і нижча. Перед очима з-поміж дерев круто здіймалася крижана скеля, увінчана побитими вітром бійницями, на перший погляд величезна — щонайменше вісім футів заввишки, а місцями і всі дев’ять. Та, наблизившися, Джон зрозумів, що враження це оманливе. Брандон Будівничий, де міг, закладав підвалини на висотах, а тут було багато диких і крутих пагорбів.

Якось, пригадав Джон, дядько Бенджен сказав: на схід від Чорного замку Стіна — це меч, а от на захід — змія. І це була щира правда. Перетнувши височенну горбату пригору, крижана стрічка спускалась у глибоку долину, потім льє чи й більше дряпалася по гострому виступу довгого гранітного хребта, бігла зазубленим гребенем, спускалась у ще глибшу долину, а тоді здіймалася вище й вище, перестрибуючи, скільки сягало око, з пагорба на пагорб і на заході тікаючи в гори.

Ярл вирішив долати крижану стрічку там, де гребінь. Тут, хай Стіна й вивищувалася футів на вісім понад землею, добра третина її була кам’яна, а не крижана; для коней схил був надто крутий, майже як Кулак Перших Людей, проте все одно здолати його було набагато легше, ніж власне прямовисну Стіну. До того ж гребінь густо поріс лісом, а це — додаткове прикриття. Колись чорні брати з сокирами щодня виходили на роботу — рубати дерева, які підповзають до Стіни, та дні ці давно минули, тож тут ліс підступив до самої криги.

День обіцявся вогкий і холодний. А біля Стіни, попід тоннами криги, ще вогкіший і холодніший. Що ближче під’їжджали, то більше відставали тенійці. «Вони ще Стіни й не бачили, навіть магнар,— збагнув Джон.— Вона їх лякає». В Сімох Королівствах казали, що Стіна — це кінець світу. «Для них також». Відмінність тільки в тому, на якому ти боці.

«А на якому боці я?» Цього Джон не знав. Щоб залишитися з Ігриттою, йому б довелося стати дикуном душею і серцем. Якщо ж він покине її, щоб виконати свій обов’язок, магнар може їй серце вирізати. А якщо ж він візьме її з собою... коли ще вона погодиться... ну, навряд чи він зможе привезти її в Чорний замок і оселити серед братів. Ніде в Сімох Королівствах не вітатимуть дезертира й дикунку. «Можна, звісно, піти шукати Генделевих онуків. От тільки вони радше з’їдять нас, аніж приймуть до себе».

Але у Ярлових нальотчиків Стіна не викликала трепету. Вони вже це проходили, всі. Коли вершники, спустившися з гребеня, спішилися, Ярл викликав декого поіменно, і довкола нього зібралося одинадцятеро людей. Усі вони були молоді. Найстаршому — не більш як двадцять п’ять років, а двоє з решти десятьох були молодші за Джона. Однак усі худорляві й жилаві: в них була м’язиста міць, яка нагадала Джонові про Скелезмія — чорного брата, котрого Піврукий пішим відіслав у гори, коли на них полював Тарарах.

Дикуни готувалися в тіні Стіни: вішали товсті кільця конопляної мотузки через плече і груди, взували й зашнуровували чудернацькі чобітки з м’якої замші. На носаках чобітки мали гострі виступи: у Ярла і ще двох — залізні, у декого — бронзові, а в більшості — кістяні. На поясі в нальотчиків з одного боку висіли невеликі кам’яні молотки, а з другого — шкіряні торби з кілками. За льодоруби їм правили нагострені оленячі роги, шкіряними ремінцями прикручені до дерев’яного руків’я. Одинадцятеро скелелазів плюс дванадцятий Ярл розділилися на три гурти по четверо