Стів Маккартер - За небокрай, Стів Маккартер

Ейр повернулася до Максуда. Мабуть, хотіла дізнатися, що маршал думає про все це. Воїн не поспішав зі своїми висновками. Чемпіони стояли мовчки. Теж хмурилися.

- Анне — рідкісні Химерниці. Навіть у старі часи не кожна фіолетова Відьма буле анне. - сказав Максуд. - Аннемор зустрічаються ще рідше. Набагато рідше. Зважаючи на те, як ослабли Відьми…

- Майже не зустрічаються. - похитала головою Амайанта, підтверджуючи його слова.

- Я маю сумніви щодо армії мертвих. - Максуд зробив паузу, озвучуючи свої висновки. - А ось вереї — цілком можливо. І він їх не бачив, бо їх не можна контролювати. Їх завжди тримають на шанобливій відстані.

- Кажуть, що вони нападають на міста, руйнують стіни, вбивають тих, хто чинить опір! - голосно розповів усім амаліон. - Хтось їх точно контролює.

- Ні. Їх можна лише закликати. - Максуд почухав підборіддя. - Але, як я бачу, не всі про це знають. Навіть давні амаліони поняття не мають, хто і як це робить. - маршал уважно глянув на синьопикого.

Ейр кинула погляд спочатку на Максуда, потім вже на амаліона, і різко схопилася за свій меч. Чемпіони стали в напружені стійки, обхопивши руків’я мечів. Жазель зробила крок назад, звільняючи місце для чемпіона, що відразу влився в першу шеренгу і став поруч з Максудом. Дівчина добре пам'ятала синіх ворогів, що світяться. Дуже сильних та швидких ворогів. А ще смертельно небезпечних. Сам амаліон легенько посміхнувся, розправив плечі і встав більш рівно, піднявши підборіддя. Він ніби змінився.

- Як ти дізнався? - запитав синьопикий. - Як ви взагалі там вижили? Хто ви такі, Єдність вас забирай, насправді? Чому мене вирішили послати по жменьку воїнів?

Жменька воїнів? Ейр не стримала посмішки. Хоч би всі вороги були такої думки про них. Тоді можна нескінченно дивитися на їх здивовані вирази облич, коли їхні голови злітають із плечей.

- Нагодувати та напоїти посланця. Сповістити Азаніеля. Нехай він прибуде з картами. Потрібно дізнатися, де це Гирло річки. - Максуд роздавав накази. - Підготувати коней, якими можна буде скакати. Усім командирам зібратися за десять хвилин.

- Як у тебе… ну… твоя рука?

- Краще за колишню. - весело відповіла алхімісту Дезіре і побрязкала пальцями. - Слухай, а ногу ти таку можеш зробити? А то в мене ліва щось погано гнеться в коліні і постійно свербить в чоботі.

- Ох, Дезіре, краще не жартуй так. - Поєднувач серйозно подивився на дівчину і похитав головою.

У відповідь Химерниця Зими лише засміялася.

- Я бачив, як ти розчавила чашку. - після нетривалої паузи сказав абсолютний.

- Після того, як з неї попила Ейр. Ти б теж так зробив. - усміхнулася Химерниця. - Вона мені ніколи не подобалася. Чашка, маю на увазі.

- Угу. Особливо з огляду на те, що ти її вперше в житті бачила.

- Ось-ось. - Дезіре тицьнула пальцем у бік співрозмовника. - Ненависть з першого погляду. Найнебезпечніший вид ненависті.

Дезіре задерикувато посміхалася, дивлячись то вперед, то на Поєднувача, що їхав на коні збоку від неї. Хвилина тиші.

- Що ти хочеш від мене почути? Я ще не вмію правильно розподіляти сили. Мені треба цьому вчитися. Я ж нічого не відчуваю рукою. Торкнулася я до чогось чи ні. Холодне чи тепле. Мокре або сухе. Все потрібно бачити на власні очі. Усі реакції потрібно суворо контролювати. Не все одразу. - зітхнула Дезіре.

- А твій мізинець? - спитав алхіміст. - Я спостерігав за тобою. Він уже не сіпається?

Химерниця Зими зітхнула. Вона подивилася на абсолютного одним із своїх найкращих похмурих поглядів. Отримала приблизно такий же у відповідь. Засміялася. О, Звід! Це так довго розповідати.

- Ти точно хочеш це почути? - спитала вона, все ще сподіваючись на негативну відповідь.

Поєднувач тільки сильніше насупився. Дезіре здалася.

- Добре. - протягла Химерниця Зими так, начебто її чекала найзанудніша розмова в її житті. - У мене є рука. Ось. - вона підняла руку і поворухнула всіма пальцями, демонструючи те, що вона не бреше.

- Та ну?! Рука? - здивувався алхіміст.

- Гей! Не передражнюй мене! - Дезіре вдала, що замахується на нього.

- Тобі, виходить, можна, а мені не можна?

- А ти швидко ухопив суть. - усміхнулася Химерниця. - То ти слухатимеш чи ні? Так ось. Я маю руку. А вона має мізинець. Спочатку я вважала його частиною руки. Як би й зробили на моєму місці усі нормальні люди, розумієш? І він погано слухався мене. Уловлюєш? Це перше, що тобі потрібно знати. Ні. Перше, що тобі треба знати – я не нормальна людина, зрозуміло?

- Куди вже ясніше. Це одразу було зрозуміло. - промимрив алхіміст.

- Що? Ти зараз у якому сенсі?

- У тому ж, що й ти. - лукаво посміхнувся Поєднувач.

Дезіре в одну мить зробила собі таку ж усмішку. Так само підняла один куточок губ вище за інший. Трохи показала зуби, трохи примружила одне око. Поєднувач вмить підняв брови у виразі здивування. А що він хотів? Химерниця часто розважалася тим, що до найдрібніших подробиць копіювала вирази інших людей. Смішно було спостерігати за реакцією співрозмовників. Вона могла копіювати як вираз обличчя, так і манеру говорити. Могла з точністю відтворити ходу людини, її жести. Ось що трапляється, коли тобі часто нема чого робити. Поєднувач відвернувся.

- Гаразд, вибач. Я люблю інколи так робити. Тренуюсь, розумієш?

- У чому? У тому, щоб краще кривлятися? - запитав Поєднувач.

- Ні. Я так вивчаю вирази облич. Деякі з них запам’ятовую і беру собі. Розкладаю по мішках, як і вчить трактат Вчителя. У мене така робота. Іноді треба видати себе за жебрака, іноді за робітничу селянку, іноді за владну царицю. Усі вирази корисні у свій час. - ретельно все йому пояснила Дезіре.

- У, зрозуміло. Тепер ось зможеш видавати себе за абсолютного алхіміста. Піктограми з собою в кишені носитимеш чи в сумці? Відсипати небагато? - і драйтл трохи припіднявся з сідла, щоб зручніше було нишпорити у себе по кишенях.