Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

Робочий день п’ятниці розпочався як зазвичай. Перевірив, виправив, допоміг, доробив... Ось новенька в бухгалтерії відверто його втомила. Годині об одинадцятій дзвінок: “Здрасті, я не можу в кабінет увійти”. Ні хто ти, ні що ти... добре хоч “здрасті” видушила із себе.

– Добрий день. А мені ви навіщо телефонуєте? Вам слюсар потрібен, ну або тесля…

– Який ще слюсар? До чого тут слюсар? Ви що – не розумієте? Я в кабінет увійти не можу. Чим ви займаєтеся тоді взагалі? – продовжувала напирати співрозмовниця.

– Я вам ще раз кажу – я кабінетами не займаюся, шукайте, може ключ переплутали або в слюсарку телефонуйте, – і поклав слухавку.

За півгодини Макса видзвонила головбух.

– Що там у тебе таке, чому ти не хочеш допомагати колегам, грубиш? – Тамара Миколаївна була у звичному для себе репертуарі.

– І думки не було, звідки така інформація? – було сподівання на мирний, спокійний день, але воно швидко зникало.

– Це не принципово звідки. Ти маєш допомагати вирішувати всі комп’ютерні питання, це твій обов’язок!

– Обов’язково. Але як ви правильно сказали – комп’ютерні питання. І якщо знаю кому.

– Що означає “якщо знаю кому”? – тітка, схоже, дивується. Треба ж…

– Ну так, саме “кому”. Вам же інформацію сорока на хвості принесла? А сорокам я допомагати не вмію.

Ще через пів години його викликали до шефа. Головбухша вже сиділа в того.

– Макс, у чім річ? – шеф був явно задоволений, хоча залагоджувати такі конфлікти було не в його дусі, але, схоже, сьогодні в нього була в цьому потреба.

– Не знаю, Андрію Вікторовичу, у мене все чудово.

– Ти припини випендрюватися, все ти розумієш у чому справа, – шеф явно не дратувався, видно було, що працює “на публіку”.

– Давайте зробимо так. Щоб убезпечити себе від подібних закидонів, я давно поставив автозапис своїх дзвінків, – Макс увімкнув на телефоні відтворення запису, і на весь кабінет пролунало: “здрасті”... З кожною фразою головбухша і шеф червоніли. Ця відьма від злості, а шеф – від стримуваного сміху.

– А тепер скажіть мені, Тамаро Миколаївно, у якому місці я не виконав свої обов’язки і де нагрубіянив? – Макс дивився на неї прямо не переводячи погляду.

– Ти що не розумієш, що вона не може увійти в кабінет? – Далі шеф слухати вже не міг. Його вже мало не розривало від сміху.

Трохи заспокоївшись, він видав:

– Значить так. Тамаро Миколаївно, бери свою тітку, сідай поруч із нею і навчай її входити в кабінет. І виходити теж. Хоч до понеділка. І всього іншого вчи. Інакше вона вийде з кабінету дуже швидко. – Почервоніла головбухша кинулась рятувати свою улюбленицю. Макс лише знизав плечима.

– Фуух... Дякую, Макс. Привела, розумієш, родичку, сил немає. І відмовити не вийшло, головбух вона все ж хороший. Головбух вона хороший, а баба дурна. Уся сімейка в неї така. А тут... “у кабінет зайти не можу”... – заспокоївшись, шеф раптом став серйознішим. – А скажи-но мені, друже Макс, мене ти теж пишеш? – у цьому спокої шефа чулося шелестіння петлі зашморгу на шиї.

– Ні, Андрій Вікторович, вас я тільки слухаю, – телепнув і навіть заплющив очі. Який дідько його смикнув жартувати в такий момент... Але щастя сьогодні було на його боці – шефа знову розірвало на ха-ха... і він крізь сльози махнув йому рукою, мовляв звалюй звідси вже. Ну він і звалив.

Виходячи з приймальні, Максим доброзичливо посміхнувся Вірочці – секретарці шефа, та лише хитнула головою, на кшталт “Ну ти й видав”, але все ж показала великий палець угору. Вірочка була дівчина розумна й обачна, зайвого ніколи не базікала. Ні про кого.

Поки їхали додому, Макс продумував, що з собою взяти в поїздку. Вирішив, що вистачить звичайного туристичного набору. Звичайний – це, значить, щоб походити, але без намету і всяких там примусів. Деякий запасний одяг, їжа на два дні плюс кіло м’яса на шашлик, води зо два літри в пластиковій пляшці, плюс трохи пшеничної крупи, кілька банок тушонки, сірники, кілька цибулин, сіль, ніж, сокирка, лопатка мала саперна, ліхтарик, приймач, спальний мішок. Тонкий і теплий він туго ув’язувався і займав надзвичайно мало місця. Дощовик – такий собі плащ-намет. Ноут вирішив не брати, хто його знає, що там за дім, іншим разом візьме, вистачить там і так чимось займатися. Ну, і телефон, без нього вже нікуди зараз. О... ще моток паракорду... хороша штука, тонкий і міцний. Згадав, як під час служби в армії з камуфляжки уживаної видирали такі мотузки. Так на одну з них штангу і вісімдесят кг вантажу вивісили, тільки тоді лопнула. Дорогою зайшов у магазин, взяв приправ, сіль, перець. М’яса на шашлик, ну або просто посмажити, або в кашу... як вийде. На касі сиділа незнайома дама. Приязну дівулю ніде не побачив. Тільки сумно хмикнув: “Так і думав, зникла кудись подалі звідси. А шкода”.

Удома все склав, додав казанок, ложка в нього в рюкзаку “живе”, вилазить тільки для миття. Аптечку переглянув. Взяв бинт, кровоспинний турнікет та ще по дрібницях – пластир, йод, пігулки від голови і для голови. Здоров’я в нього було норм, але це ліс, мало що. Додав кілька газет – цього рекламного сміття було вдосталь. Ними переклав усі предмети, щоб нічого не брязкало і не торохтіло. Повертів у руках топірець... брати чи ні? Вирішив узяти, раптом щось трапиться. Будинок цей знову ж таки... занедбаний напевно. Може зарості якісь прорідити треба, а там нічого й немає для цього... Пилку б іще, але маленької в нього немає, а тягти велику... іншим разом. З такою думкою зав’язав рюкзак. Згадавши, дістав із комори ключ від нового будинку, загорнув його ще в кілька газет і поклав у рюкзак. Вийшло кілограм близько десяти загальної ваги. Вирішив, що це цілком нормально – у міру просування буде легшати, назад продукти він точно не понесе. Та й ключ цей там десь сховати можна. Будильник ставимо на п’яту годину і відбій.