Володимир Григорович Рутковський - Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Мені батько наснився, — сказав я на своє виправдання. — Ми з ним уполювали сарну і поверталися додому. Раптом побачили в одній із печер вогонь, а біля нього метушилися якісь двоногі. Батько про них казав, що то наші найбільші вороги. А що то за вороги, я й роздивитися не встиг, бо ви, дядьку, мене розбудили.
— Вибач, — сказав дядько. — Двоногі, кажеш? Одягнені в шкури?
— Так.
— То відкрилося тобі те, що ти бачив тисячі літ тому. Тоді ми, вовки та дикі собаки, ще ворогували з людьми.
Мені аж заціпило.
— А хіба таке могло бути? Дядьку, ви часом не жартуєте?
— Старий я вже жартувати, — образився дядько. — Хоч, по-правді кажучи, то теж були не прості люди, а первісні… О, а це ще що?
Здалеку до нас долинув пронизливий вереск. Дядько нашорошив вуха і застиг, а я кинувся до воріт, аби побачити, що ж там таке відбувається.
І саме вчасно — з-за рогу вигулькнула хмара куряви. Якусь мить вона застигла на одному місці, а тоді завернула на нашу вулицю. Попереду хмари летіло щось схоже на шмат ковбаси, до якого приробили чотири проворні лапи.
— Здається, це панна Таксистка, — гукнув я дядькові.
— Схоже, — згодився дядько.
І справді, це була вона. В нашій Воронівці досі сперечаються, звідкіля таке прізвисько причепилося до неї. Одні казали, буцімто в її роду були такси, інші стверджували, ніби позаминулого літа вона ледве встигла вискочити з-під таксі, яке приїхало з району. Одне лиш ясно: такої голосистої тітки світ ще не бачив.
— Цікаво було б знати, хто зараз проїхався по її хвосту, — прогарчав дядько. — Як гадаєш?
Мені теж було цікаво. Проте запитувати тітку не довелося. Нараз вона порівнялася зі мною і, не зменшуючи швидкості, зарепетувала:
— Письменник!
Злови мені маленьку жабку…
Наступної миті її сполошений голос долинав уже віддалік:
— Письменник! До нас їде сам Письменник! Він виступатиме у нашому клубі!
— Це ж треба — через якогось Письменника здіймати такий ґвалт, — осудливо прогарчав дядько і позіхнув, умощуючись зручніше. — Утім, цікаво було б дізнатися, що то за птаха, яку зовуть Письменником. Я десь ніби й чув це ім’я, але кого ним так називають — не відаю.
— Я теж чув, — похвалився я й собі. — Від мого Грицика. Він казав, що Письменник щось пише. Але які вони з себе, Грицик так і не пояснив.
— Шкода, — зітхнув дядько. — Ми тепер, чого доброго, знову не спатимемо цілу ніч.
— Чому?
— Будемо гадати, що то воно за звір такий — Письменник, і з чим його їдять.
І тут мені в голову спала одна думка.
— Слухайте, дядьку, а що, коли я збігаю до клубу і дізнаюся про нього? Таксистка ж кричала, що він там виступатиме.
— Це ти гарно придумав, — похвалив дядько. — Я б теж побіг з тобою, та бач…
І він загримів ланцюгом.
— Не хвилюйтеся, дядьку! — гукнув я вже за воротами. — Я миттю!
До клубу було зовсім недалеко, тож я й незчувся, як опинився там. На жаль, виявилося, що біг я даремно, бо двері клубу були зачинені. Я оббіг довкола нього, тоді всівся на ґанку й почав гадати, як бути далі. Повертатися додому було якось незручно. Дядько може подумати, ніби я ще такий дурненький, що й дізнатися про щось не спроможний. То як же бути?
Звісно, непогано було б наздогнати панну Таксистку і розпитати її, що й до чого. Проте вона, схоже, забігла так далеко, що й вереску її вже не чути. Та й пояснювати щось вона здатна лише тоді, коли викричиться досхочу. В усякому разі так про неї дядько Бровко казав.
Нічого іншого не лишалося, як знову побігти до школи. Там завжди можна почути щось нове. Особливо, коли вікна відчинені. Саме завдяки цьому я довідався про існування синусів і косинусів, Римської імперії, вулкану Кракатау. Я навіть вивчив декілька слів англійською мовою. Наприклад, «е доґ» (так називають собак), «е кіттен» (котеня), «уот е найс паппі»… Це промовила вчителька англійської мови, коли визирнула у вікно й побачила мене. Пізніше я довідався, що це означало «який чудовий песик».
Але цього разу нічого нового дізнатися я не встиг, бо саме продзеленчав дзвоник на перерву. Я загальмував так, що мені аж у лапах запекло. Я вже не раз бував у школі і знав, що після такого дзвоника нашому братові перебувати на шкільному подвір’ї вкрай небезпечно.
Нас часто лають за те, що своїм валуванням ми не даємо спати людям. Однак те, що зараз там відбувалося, не йшло ні в яке порівняння з нашим виттям.
Не встиг дзвоник замовкнути, як усередині школи вибухнув такий вереск, що шкільні стіни мало не розлетілися на друзки. Потім стулки шкільних дверей із гуркотом розчахнулися, і на подвір’я, як сполохані горобці, почали випурхувати хлопчики й дівчатка. Вони репетували так, що, мабуть, самі себе не чули. Якби в них були хвости, то можна було б подумати, що їх відривають. Та що там хвости — такого ґвалту не здіймали навіть очаківські турки, коли їм на голову зненацька звалилися наші козаки!
Проте, придивившись, я зрозумів, що вони не просто галасують. Кожен, виявляється, був при ділі, кожен займався своєю справою. Хто гасав колами по подвір’ю, хто стрибав з високого ґанку на землю, хто, червоніючи від натуги, кликав якогось Колька. Меншенькі хлопчики дражнили дівчаток, а ті ганялися за ними і гамселили їх чим могли. Кілька старших учнів усадовили собі на плечі молодших і, стрибаючи на одній нозі, з усіх сил штовхали один одного. З десяток хлопців на волейбольному майданчику щосили лупили по м’ячу. Дві пари старшокласників, притиснувши кулаки до грудей, витанцьовували одне перед одним і краєм ока стежили, дивляться на них дівчатка чи ні. Я вже знав від Грицика, що це — бокс. В іншому кінці двору двійко здоровил ставили підніжки молодшим хлопцям і аж заходилися з реготу, коли ті падали. Затим на подвір’я звідкілясь вистрибнув футбольний м’яч, і десятки хлопців погналися за ним.
О, а де ж сам Грицик? І де його клас?
Ага, ондечки він, грає в щось, схоже на квача. І Грицик поміж ними був найметкіший. Його ловили спочатку удвох, тоді утрьох, проте спіймати чи бодай доторкнутися до нього ніхто не міг. Ще б пак — Грицик і п’ятсот літ тому був і найшвидший, і найдужчий, і взагалі рівного йому не було.
І все
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський», після закриття браузера.
