Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі - Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі

class="p1">Показалися Будари. Ідуть повільно. Попереду Будара, корову веде за налигач, за коровою — Будариха з лозиною.

— А Будари козу купили! Козу! — сказав хтось.

Засміялися всі, тільки ледь чутно, про себе, щоб до Бударів не долинуло. Та була то не коза, а корова. Гарної гірської породи, тільки вони, дурні, в тій породі нічого не тямили. Такого надою, як у них у всіх, Бударина корова, звісна річ, не могла дати, зате з її молока масла вдвічі або й утричі більше можна було наколотити. Вони не могли цього знати, ото ж і раділи — корова, мовляв, мала, і молоком її не заллєшся.

Вийшли Будари по косогору, і, коли залишилось до них кроків двадцять, хтось сказав:

— Та вони ж безхвосту корову купили, подивіться, безхвоста.

Кінчик хвоста в корови й справді був обрубаний вершків на три, а може, й більше. У лісових краях чим довший у корови хвіст, тим воно краще — мух і мошку їй зручніше відганяти, куцохвоста худобина замучиться, мухи їй так дошкулятимуть, що й молоко пропаде. Побачили вони обрубаний хвіст і вгамувалися: Будариній корові до їхніх далеко!

Порозходилися люди по хатах, і спорожніла вулиця.

— Бачив, чим тішаться, дурні? — каже Дата. — Багатий сусід у біді поміч, в горі — опора! І що воно за люди, не збагну!

І справді Дата їх не розумів, а все через те, що не знав. А я знав, Вони одне одного поїдом їли, чуже добро їм очі кололо; не люди — самі тобі заздрощі. Заздрощі згризли їх. Коли злидота розживеться, вона завжди отака робиться. І в селищі цьому, розбагатівши, жиріла злидота. Недобрий був люд, дурний. Не віриш? Я зараз тобі таке розкажу про Будар та їхню корову, що ти ворогові своєму такого не побажаєш!

Загнали Будари свою безхвосту в повітку, простору, як папські хороми. І що ти думаєш? У всьому хуторі другої такої дійної корови не знайдеш. Ніхто вірити не хотів, коли та куца корівка молока більше за інших почала давати. А Будариха, вража жінка, діп’яла десь скляну посудину, внесе в повітку порожню, винесе повну і в цілого села на очах іде собі в хату. Знала, стерво не молодиця, сусіди відхиляють занавіски й визирають, від заздрощів корчаться. І так статечно йшла, наче годувальниця, а в руках у неї не банка з молоком, а княже дитя. Ой же й хитра молодиця, весь хутір збурила.

Настав час, перед самим отеленням почала Бударина корова сохнути. Походила в череду так, може, з місяць, а тоді й зовсім пропала. Поповзли по селу чутки — утекла в Бударихи корова, та й годі. Зовсім знавісніли люди — бігають одне до одного, плещуть язиками: та в тієї ж кози тільки три тижні й передою було. Відомо ж — деяка скотина тікає кудись телитися. Будари шукали корову — не знайшли. І ми з Датою облазили кожен ярок і закуток — де ж та корова! Уже смерком повертаємося в хутір, чуємо, тужить хтось. Ми — туди й бачимо: корова Бударів лежить з перерізаною горлянкою, а поруч попелясте телятко з розтрощеною головою; тут і кілок валяється. Будариха на колінах, простоволоса, тужить. А кругом людей душ сім-вісім, усі з тих, кому куца Бударина корівка була не на радість. І стоять з такими пиками, наче ні вони, ні діти їхні зроду такого горя не бачили, а що вже вони тут не винні — то нічого й казати.

— Ти тільки подивися на цих виродків, Дігво-братику! Ти бачиш, що наробили? — шепоче мені Дата.— Хоч убий мене, це ж хтось з них і взяв гріх на душу!

Розсердився Дата, весь тремтить. Схопив кілок і з кілком на тих плакальників. Вони врозтіч, як таргани. Та швидко як — тільки я подумав утихомирити Дату, а їх уже й нема нікого.

Десятник не гаючись послав у Баракаєвку людину. Вранці наступного дня приїхав вусатий пристав, прізвище його було Скирта. Подивився на вбиту худібку, розпитав людей, що та як було; ті, негідники, давай на Дату скаржитися, але поскупилися, не підмазали приставу. Тицьнув я Скирті п’ятірку. Спитав він мене, як з кілком діло було. Я йому все розказав — він од сміху трохи не луснув. «Так вам і треба, — сказав він набитим,— мало ще вам перепало». Нажерся Скирта й подався звідки прибув. Зосталися наші хлисти, піймавши облизня. Хлисти я сказав тому, що вони таку віру сповідали, за вірою й звалися. Яка та віра, згодом скажу. Минуло три дні. Побиті хлисти ходять на роботу нищечком, ніби чогось бояться. Дата, що й казати, такий розлючений був, коли вхопив кілка, та дуже нікого й не вдарив, був я там, бачив.

Колись один з тих набитих здибав мене самого, підійшов, те-се, почав випитувати, що в мого товариша на думці, які наміри. Ясно було: боялися, що Дата їх усіх поодинці переб’є за донос приставу. Я, звичайно, знав, які в Дати думки були, шкодував він, що погарячкував, думав, може, винного серед них зовсім і не було. Бачиш, що його мучило! Я про це знав, та не розкрию ж я цього хлистам! Я й кажу: не спокушайте долі, не потрапляйте йому на очі, обходьте стороною, коли б чого не сталося. Що ж його нам робити, питає хлист, доки нам ховатися, може, він нічого злого не умишляє проти нас, знати ж треба? Приходь, кажу, завтра, я в нього вивідаю. Прийшов на другий день, поможи, каже, ради Христа. Бога, кажу, не чіпай, а зберіть мені півчервінця, тоді й побалакаємо. Пішов, розказав усім своїм про нашу розмову. Стали вони питати поради в свого Христа... У них свій Христос, живий чоловік, клепочник, як і всі. Їхній Христос і порадив викласти п’ять карбованців і Дату Туташхіа вгомонити. Принесли, виклали. Я гроші в кишеню, повернув повністю те, що віддав приставу, — і дав хлистам волю ходити на роботу не боячись. Так ніби поручився.

А Будари все свій збиток оплакували. Воно й зрозуміло, та бог з ними. Біда, що Дата наче води в рот набрав. От уже не думав, що він так страждати може. Ходив як та чорна хмара.

Та нараз ожив Дата. У мене камінь з душі, але відчуваю, утне він іще щось. Питаю — мовчить. До суботи мовчав. У суботу каже: я грошей Бударам позичив, у Баракаєвку їдемо, хочемо корову купити, та й