Артем Чапай - Авантюра XL

*

словом, за кілька тижнів я вивчив іспанську мову.

цілими днями ходив зі словником і граматикою, видивляючись,

що я хочу сказати їй уночі.

і вчився розуміти її.

згодом залишалося тільки розширювати словниковий запас.

7

(зі щоденника)

20 червня 2006

А от і зворотний бік медалі.

Сьогодні вночі мені вперше випала честь

відчути на собі, що таке расизм,

коли з машини на ходу

з криком «pinche gringo!»

(pinche — «йобаний», і то не менш грубо,

gringo — не «американець»,

а «білий», «північанин» узагалі)

в мене жбурнули чимось липким

й уїбали. Сциклота.

Розбиратися, чи це був гандон зі спермою, як мені здалося, чи щось інше, я не став, а злісно скинув футболку й дійшов додому по пояс голий.

Згадав суперечку з однією, блін,

самозваною націонал-консерваторкою,

другани якої «не ні за що, а заслужено» б’ють «пона­єхавших».

І думаю собі:

чимось же і я заслужив на расизм, га? Десь я, падлюка така,

поводився «не відповідно до статусу гостя»? Коли?

Тоді, коли, як у цей момент, ішов собі тротуаром і нікого не чіпав?

Чи коли поглядав на їхніх жінок?

А-а, коли відвідав акцію протесту після того, як три з половиною тисячі поліціянтів вийшли проти трьохсот демонстрантів, убили кількох, зґвалтували сорок жінок і кинули в тюрму двісті людей?

Так — адже я нічого не розумію в чужій політиці — може, так було треба, — а Національне та Державне важливіше за людське?

O! А як я за цей випадок почну мститися всім небілим? Адже нам, Білим, не притаманна нарваність, ми не свистимо вслід жінкам — ми арійці-культуртрегери, ми кращі, правда?

приїхав божевільний Рікі!

власне, його звуть Хав’єр, а не Рікі,

і він дуже спокійний, урівноважений —

але коли починає співати власних пісень! —

очі закочуються, вени на шиї набрякають,

голос переходить із шепоту на крик,

а потім регіт і ридання,

з басу на фальцет,

ламаний ритм і завивання, мурашки по шкірі:

я вже забув,

я вже забув, що йшли ми разом,

я вже забув

про оте вчора,

я вже забув, що колись любив тя,

я вже забув, що колись кохав тя,

але вже ні-ко-ли!

не забуду!

голос твій,

це волосся, цю усмішку…

не кажи, що мене забула,

бо тобі

не

вірю!

і сміюсь,

і ридаю

лиш для тебе, лиш для тебе!

обійми мене

вже востаннє і назавжди,

обійми мене,

на ціле життя — останні обійми.

улюблена моя пісня зі співаних ним, я її пізніше

перекладатиму на березі Тихого океану

та співатиму в обличчя шторму

із солоними бризками на губах.

у домі ж у Мехіко хітом хітів був його «дім божевільних»,

який теж співався саме як у божевільні.

es-

ta es

la ca-

la casa de los locos te di-

te digo la verdad. ME VOY![29]

відтоді ми й називали його божевільним Рікі.

він був лише на рік старший од мене,

але в нього були зморшки навколо очей

(«це з тобою роблять мандри»)

і погляд давньокитайського мудреця-даоса

(ну, як я їх собі уявляю).

якщо в нас були хоч якісь гроші, то Рікі

мандрував і працював по ходу,

з маленькою, знайденою на звалищі сумкою,

навіть без рюкзака, без спальника, часом без копійки,

зі стрічкою матерії, зав’язаною вузлом, замість пояса…

він став для мене ґуру.

зараз Рікі повертався додому з Лівінґстона, Ґватемала,

де працював зварювальником і продавцем хліба.

розповідав, як там ходять пліч-о-пліч

двометрові негри ґаріфуна, поряд з якими Рікі

почувався просто ліліпутом, —

і малесенькі жіночки майя, поряд із якими він був велетнем.

(складає великий і вказівний пальці):

«…y señoritas chiquititititas!» —

«і малюсюсюсюсінькі панночки!»

(слово chuiqititititas треба вимовляти музично,

кожен наступний склад — на кілька тонів вище.)

ночами на даху збиралося багато люду:

ми втрьох, мешканці хати, друзі наших господарів, друзі друзів.

розкладали на підставці багаття, смажили м’ясо та кактуси нопалес,

пили пиво з лаймом і сіллю, ну й текілу.

Сімон і Рікі передавали один одному гітару.

Рікі куди скромніший, але він явно був

популярніший, та й сильніший як виконавець.

не в обіду Сімонові — може, колись він стане

добрим піснярем,

але на той час усі його пісні були переробками чужих.

пізніше він під впливом пісні Рікі про Еміліано Сапату

склав свою — про Панчо Вілью,

і коли я зауважив, що мотив дуже знайомий,

Сімон ображено відповів, що це не ремейк,

а пісня, написана під натхненням від іншої.

ми з Сімоном знову посварилися,

знову через мене й знову через їжу.

я ніколи не куховарив,

відробляючи це постійним миттям посуду.

власне, я й сам для себе ніколи не куховарю (виправдовуюся),

що йому й пояснив. ми разом ходили по продукти,

я залюбки допомагав, нарізаючи овочі, наприклад.

Сімон наче й погодився на такий розкла́д,

але без ентузіазму,

і потім ця самісінька сварка повторювалася десятки разів.

часом я таки готував щось, але, як зауважив Сімон,

ніколи — з власної ініціативи. лише під тиском.

утім, загалом ми все ж непогано скентувалися

та добре знаходили спільну мову.

(повторюю це знову й знову,

знаючи, як буде далі.)

я дуже хотів піти в мексиканські гори

й висловив таку пропозицію. Рікі пристав одразу,

Сімон вирішив не ризикувати, бо в нього астма.

ми потім були раді, бо він би явно не потягнув.

я думав, ми підемо на якусь із невисоких гір,

але Рікі порозпитував знайомих

(бо сам він не з Мехіко, а з Хуареса),

і ми вдвох зібралися на Істаксіуатль —

третю за висотою вершину країни, п’ять тисяч двісті з чимось метрів.

я не думав, що все так серйозно, але, звісно, був у захваті.

— ідемо на вулкан, ідемо на вулкан! — три дні

щасливо повторювали один одному ми з Рікі.

ми виїхали затемна й за кілька годин

дісталися підніжжя Істаксіуатль.

(о місто, га?! з Мехіко не тільки до гір,

а й до океану теж недалеко. і до пустелі.)

в останньому селі ми з Рікі купили їжу:

на три дні на двох один кілограм граноли —

суміші зерен і горіхів —

і півкіло твердого шоколаду. все.

я викурив останню цигарку

й більше про це навіть не згадував.

Рікі постійно йшов уперед, обертався й чекав на мене.

я пітнів і задихався, проте вперто сунув угору.

в рюкзаку були тільки намет і спальник,

у Рікі в сумці — його, позичений, спальник і їжа.

більше ми нічого не взяли.

джунглі змінилися хвойним лісом,

над квітами літали колібрі,

лісоруби попередили нас про вовків.

Рікі дорогою знайшов каструлю

й запхав до своєї сумки.

ми довго йшли від водосховища

вузькою, на фут, кладкою

між прирученим струмком уздовж схилу

та прірвою.

почався Сибір, а о третій дня

прийшов язичницький бог

із громом і зливою.

ми проспали в наметі годин п’ятнадцять,

аж до наступного світанку.

і лише вранці нарешті побачили Білу Пані

(саме це, у перекладі з мови науатль,

і означає назва гори Істаксіуатль).

укрита снігом вершина.

да-а-алеко вгорі.

колись Істаксіуатль була принцесою.

і в неї закохався простий воїн. звісно,

батько не хотів її видавати заміж