Емілія Дзвінко - Літо обіймів та поцілунків, Емілія Дзвінко

Розділ 7

— Ти вмієш справити враження, добре готуєш, маєш трохи дурний характер і як я зрозуміла, не любиш розказувати про себе, — кажу Данилу все, що мені відомо про нього, а той простягає мені келиха з вином та усміхається. 

— Бачиш скільки всього ти про мене знаєш. Може ну його ці особисті розпитування. Давай поговоримо про щось приємне, наприклад, про плани на завтра? 

— Е, ні!  — заперечливо хитаю голово. — Я рішуче налаштована дізнатися більше про тебе, тож не викрутишся. Сам казав, що не відмовляєшся від своїх слів.

— Тоді запитуй і нарешті перейдемо до приємнішої частини, — Данило робить ковток вина та уважно дивиться на мене. 

— Почнімо з найпростішого, — пропоную. — Розкажи щось про себе? Це загальне запитання, тож можеш пропустити факти, які тобі неприємні.

— Мені 27, живу у Львові, маю спільний з братом деревʼяний бізнес. Спільний, бо сімейний,  — уточнює Данило. — Якби не цей ключовий факт, то ми б не працювали з Левом разом. Я вже казав, що в нас не надто хороші стосунки. Але це не заважає роботі, бо ми працюємо в різних містах і поділили зони відповідальності.

Данило підливає нам в келихи вина і продовжує розмову.

— Мартусю, а зараз скажу тобі найцікавіший факт про себе, — інтригує Данило. 

— І що то за факт такий? — цікавлюся.

— В мене за тиждень День народження і я буду його святкувати з тобою, — дивує мене хлопець своєю прямолінійністю. — Я з тих людей, хто любить цей день. В мене не має ніяких похмурих спогадів і комплексів з дитинства, тож можеш починати готувати мені подарунок. А ще я не надто скромний і аби що не прийму, тому постарайся мене вразити. 

— Ти не нахаба, ти нахабисько! — кажу Данилу. — Ніколи не зустрічала таких людей як ти. Ще й досі не можу до кінця зрозуміти — це добре чи погано.

— Для мене добре, — впевнено відповідає хлопець. —А в тебе буде час, щоб визначитись.

— Все ж таки хочеться вірити, що для мене також добре, бо поганого мені і так вистачає.

— Це ти натякаєш, щоб я запитав тебе про причину поїздки сюди? — цікавиться Данило.

— Можеш запитати, але це буде рахуватися як перше питання.

— Окей, то чому ти тут Мартусю? — Данило повільно схиляє голову в мою сторону. 

Наші обличчя майже стикаються. Я вловлюю свіжі нотки парфумів, в деталях розглядаю правильнопропорційне обличчя і намагаюся зрозуміти як так сталося, що я довірилася цьому дивному хлопцеві і згодилася провести з ним літо. А в голові вже перебираю варіанти, щоб то такого подарувати цьому зухвальцю на День народження. Не відводжу погляд, щоб не виказати свою розгубленість від нашої близькості. Данило користується нагодою і легко проводить своєю долонею по моїй щоці. Я ворошуся від несподіванки.

—  В тебе такі маленькі кругленькі щічки, що мені захотілося до них доторкнутися, — пояснює хлопець свою нещодавню дію. — То чому ти тут Мартусю? — легко переключається на іншу тему. 

—  Я застала чоловіка зі своєю сестрою, —  кажу Данилу. —  Мені було байдуже куди їхати аби пошвидше і подалі з Києва. Подруга запропонувала варіант з вашою фермою. Твій брат дружить з її чоловіком, тому я одразу погодилася. В істериці накидала в рюкзак все, що під руку попало і поїхала з цим всім сюди. Ось тобі й секрет мого рюкзакового хаосу про який ти так сильно хотів дізнатися бонусом.

Данило усміхається. 

—  У мене була версія, що ти комусь сильно насолила. А цей хтось так пожартував з тобою і замість нормальних речей повпихував в рюкзак, що попало.

— Значить виходить, що я сама з себе пожартувала. Але мені не дуже смішно. Добре, що хоч погода не зіпсувалася, а то б взагалі не мала в чому ходити.

—  То ти приїхала в Карпати, щоб забутись чи щоб що? — повертається Данило до свого питання.

—  Я хотіла втекти від чоловіка і сестри, щоб не бачити їх і не чути виправдань. Хоча, скоріше за все, моя сестера і так би не пояснювала нічого, вона з самого дитинства звикла забирати в мене все, що їй подобається. Але я ніколи не думала, що подібне станеться з моїм чоловіком. Не розумію, як він міг зрадити мене з нею? Таке неможливо забути, зрозуміти чи виправдати. 

— Якби це була не твоя сестра, то ти б могла вибачити своєму чоловіку? —  питає Данило.

—  Не думаю, що зраду можна пробачити взагалі. Але якби Роман зрадив мене з кимось іншим, то не було б так боляче, —  кажу хлопцю. — А ти хіба би зміг пробачити зраду?

—  Залежить від обставин, — несподівано для мене відповідає Данило, чим мене сильно дивує. Я думала, що він в цьому питанні такий само категоричний як і я.

—  Неочікувала від тебе таке почути, —  зізнаюся.

—  Мартусю, ти ідеалістка і для тебе біле —  це завжди біле, а чорне —  це чорне. В житті таке дуже рідко буває. В моєму житті, наприклад, все навпаки —  сірий колір домінує. 

—  Тобто, ти пропонуєш мені пробачити чоловіка і вдати, що мені це все наснилося, — обурююся я.

—  Я нічого тобі не пропоную, а лише кажу те, що думаю. Тобі не обов'язково зі мною погоджуватися. До речі, я тебе попереджав, що розмови про особисте нічим добрим не закінчаться, —  відповідає Данило. Встає і відкорковує ще одну пляшку вина. Поповнює наші келихи. Я уважно стежу за ним. Його рухи надто різкі, тому підозрюю йому ця тема неприємна. Хотілося б дізнатися чому. 

—   Я не планую з тобою сваритися. Принаймні сьогодні, — кажу Данилу, щоб розрядити атмосферу. —   У нас ще по два запитання лишилося. Я хочу свої використи, тож питатиму тебе далі. Ти ще не передумав?

— Ох і наполеглива ти Мартусю! — відповідає Данило. Сідає на своє місце і вручає мені наповнений келих вина. Я відчуваю легке захмеління, тож лише трішки торкаюся губами вина. Не хочу напиватися до безпам'яті. 

— Ти зараз у стосунках? — питаю в Данила.

— От я знав, що ти обов'язково про це запитаєш, — каже хлопець. — Це одне з найпередбачуваніших питань, яке, певне, запитала би кожна жінка. 

— Якщо так, то ти вже підготувався і точно зможеш мені відповісти.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍