Дар’я Дзвін - Ангельський вибір, Дар’я Дзвін

— Я теж був дурнем.

Він провів рукою по злегка кучерявому, темно-русявому волоссю, зібраному у хвіст на потилиці. 

— Сердився на неї через її нових друзів і шкідливих звичок, а після її втечі образився, як дитина, і навіть не шукав. — Він сумно посміхнувся. — Гордість не дозволила. І ось тепер доля сама мене знайшла, але вже пізно.

— Вона… — Я прочистила горло. Говорити про її можливу смерть мені не хотілося.

Хенк кивнув головою.

— Ітан сказав, що у неї було слабке серце, а алкоголь і екстазі лише погіршили ситуацію.

— Мені шкода, — співчутливо промовила я і міцніше стиснула його руки.

На кухні панувала тиша. Кожен із нас був занурений у свої думки: я перетравлювала нову інформацію, а він думав про минуле. Так ми просиділи деякий час, поки звуки кроків у вітальні не повернули нас назад.

— А що щодо цього... Ітана? — Від одної думки про нього мені ставало незручно. — Як він із нею пов'язаний?

Я відпустила Хенка і сильніше закуталася в куртку. Вона пахла лісом, як і він. 

— Тереза жила в будинку його матері. Вони були подругами, працювали у якомусь клубі, а зароблені гроші разом спускали на випивку та наркотики.

— А як ти дізнався про їхній зв'язок? — здивовано запитала.

— Ти знову не повіриш, але це сталося зовсім випадково. У мене розрядився телефон. Оскільки забрати машину я не міг, то залишив її у лісі. Там є вузька стежка. Вона від головної траси далеко. Нелюдне місце. До завтра з нею нічого не трапилося б, але я вирішив не ризикувати та викликати евакуатор. Ітан дав мені свій телефон, а коли я його розблокував, то на екрані висвітлилася галерея. А там фото з Терезою та його матір'ю. Я спочатку подумав, що в мене галюцинації, потім спитав у хлопця про жінку на екрані. Він мені все розповів, поки ми чекали на евакуатор. Я й досі трохи шокований цією історією. — Здоровань струснув головою.

— А що він робить у нашому домі?

Допустимо, Ітан знав сестру Хенка, але це все одно не пояснювало його присутність у нашій вітальні.

— Слухай, Хейлі. — Хенк глянув на мене серйозними очима. — Про це я й хотів поговорити з тобою. Після Терези померла мати Ітана. Йому тільки недавно виповнилося вісімнадцять. Він продав будинок і вирішив переїхати до маленького містечка, оскільки більше не міг собі дозволити. Майже на всі заощадження хлопець купив машину. Як ти зрозуміла, грошей у нього залишилося небагато, адже жили вони в недбалій квартирі не в найкращому районі. Про його батька нічого не відомо. У нього не лишилося родичів.

— До чого ти ведеш? — У мене з'явилося погане передчуття.

Хенк почухав потилицю.

— Йому не було де залишатися. Я запропонував йому пожити у нас, доки він не знайде житла.

Настала мовчанка.

Я була не проти того, щоб допомогти людині з житлом на кілька днів. У житті всяке буває, і людям треба бути більш розуміючими один до одного. Ніколи не знаєш, коли біда наздожене тебе і хто прийде на допомогу. Якби людство було добрішим один до одного, то жити було б набагато легше і краще. Але я все ще не могла позбутися зловісного почуття, яке охопило мене на сходах і досі відгукувалося в грудях. Кожна частинка тіла кричала мені, що з цим хлопцем було щось не так. До того ж мені все одно не до кінця вірилося в цю історію. Занадто багато збігів. Хоча чого тільки не буває у житті.

— Ти віриш йому?

Хенк насупився.

— Звичайно. Життя його потрусило. Ти розумієш, у якому оточенні він жив. Але, незважаючи на це, Ітан виріс розумним хлопцем. — Хенк сумно посміхнувся. — Він навіть чимось нагадує мене у молодості. Як ти знаєш, моя сім'я теж не була взірцевою. Я був ще тим шибеником, але ось поглянь на мене зараз. — Здоровань розвів руками. — Став цілком нормальною людиною.

— Ти кращий. — Я встала зі столу і міцно обійняла його.

Хенк тихо засміявся.

— Ну, хоч хтось мене обожнює.

— Не прибіднюйся. — Я відсторонилася і усміхнулася. — Ти в нас перший холостяк у Неллінгтоні. По тобі всі жінки божеволіють.

Сміх знову вирвався з грудей Здорованя і густим теплом огорнув мою душу.

— Ти мене заговорила. — Він заспокоївся і повернув колишню серйозність. — То що щодо Ітана?

Я не відповіла. Єдине, що могло підтвердити мої побоювання — це розповідь про дивні відчуття. Але мені ніхто не повірив би, бо все це було більше схоже на марення. А я не хотіла бачити недовіру, тривогу і жаль в очах близьких. Не хотіла, щоб мене сприймали за божевільну, як в дитинстві. І ще до сих пір відчувала провину перед Хенком за те, що без дозволу поїхала в Деріленд. Він мене не сварив, але я сама себе з’їдала за те, що налякала його. Найгірше — відчувати його страх і знати, що сама винна в цьому. 

— Хейлі. — Хенк дивився на мене уважними очима. — Я знаю, що це несподівано і тобі важко так швидко все прийняти, але ти в мене дуже добра, розумна і розуміюча. Він поживе з нами деякий час, доки не знайде собі житло. Якщо з ним будуть проблеми, я сам його вижену за шкірку. Ти тільки скажи.

Від його слів стало ще гірше. Сумніви не переставали гризти мене. Мені було шкода того хлопця, який за розповіддю Хенка жив з матір'ю-п'яницею та її подругою. Але я боялася ту людину, що стояла через стіну.