Маріо Варгас Льоса - Хто вбив Паломіно Молеро?, Маріо Варгас Льоса

балакуча, шинкарка, однак, зараз була ніби зажурена. Тулила руки до грудей, ногою копирсала пісок…

— Вас щось тривожить, доньє Адріано? — споважнів він.

— Тривожить? Ні. Непокоїть, Літумо. Ніяк не виштовхаю Матіаса до лікарні. Опирається, а я не можу його переконати.

Вона зітхнула. Потім розповіла, що вже з місяць у чоловіка не минає хрип і після нападів кашлю виділяється кров. Що купила в аптеці ліків і мало не силоміць напоїла його, однак не допомогло. Певно, щось серйозніше, і звичайні ліки тут не зарадять. Може, треба його на рентген чи операцію. А упертюх і чути не хоче про лікарню, запевняє, що минеться, мовляв, не такий він пестунчик, щоб кашлянув раз і вже до лікаря. Але вона сама бачить, що йому гіршає, бо з кожним вечором йому дедалі важче виходити в море. Матіас заборонив казати дітям, що він харкає кров'ю. Та в неділю, коли ті прийдуть, вона їм усе розповість. Може, хоч вони вплинуть на нього.

— А ви дуже любите дона Матіаса, доньє Адріано?

— Я прожила з ним майже двадцять п'ять років, — всміхнулася жінка. — Аж неймовірно, як летить час. Матіас взяв мене молоденькою, п'ятнадцяти років. Я його боялася, бо він був значно старший. Він довго бігав за мною і таки добився свого. Мої батьки були проти, казали, буцімто він застарий, і заміжжя буде нетривке. Але, як бачиш, вони помилились. Шлюб виявився міцним і, зрештою, нам непогано велося вкупі. А чому ти питаєш, чи я люблю його?

— Бо мені аж соромно казати, чого я тут, — признався Літума.

Нога її, якою вона копирсала пісок, завмерла.

— Не розумію, Літумо. Що це ти загадуєш мені загадки?

— Бо лейтенант послав мене подивитись, чи пішов у море Матіас, — лукаво прошепотів поліцейський. Вона мовчала, тож він додав: — Пішов провідати вас, доньє Адріано, і не хотів, щоб ваш чоловік застукав його на гарячому. Певно, зараз там достукується до вас.

Запала мовчанка. Літума чув плюскотіння хвиль, що набігали на берег і затихали. І раптом завважив, що донья Адріана сміється: тихо, глузливо, тамуючи сміх. Літума засміявся й собі. Вони сміялися досить довго, дедалі голосніше й заразливіше, щойно позирали одне на одного.

— Негарно глузувати з почуттів лейтенанта, доньє Адріано!

— Він, либонь, і досі шкребеться в двері чи в шибку і благає, щоб пустила, — сміялася шинкарка. — Золоті гори обіцяє, певно. Ха-ха-ха! Обіцяє святому духові! Ну й ну!

Коли їхній сміх улігся, Літума побачив, що нога шинкарки знову копирсає пісок. Долинув гудок нафтоочисного заводу на перезмінку, бо завод працював цілодобово. На шосе гули ваговози.

— Лейтенант таки нестямно закоханий у вас, доньє Адріано. Ви б лише послухали — тільки й мови що про вас. На інших жінок і не дивиться. Для нього ви — королева Талари.

Донья Адріана втішено захихотіла.

— В нього надто довгі руки, він у мене ще схопить, — незлобиво мовила вона. — Закоханий до нестями? Звичайна примха, Літумо. Заманулося мене підкорити, а я не звертаю на нього уваги. От і затявся. Гадаєш, я повірю, що такий, як він, закохався в жінку, яка годиться йому в матері? Не така я дурна, Літумо. Атож, це звичайна примха. Якби я поступилася хоча б раз, вся його закоханість де й ділася б.

— А ви поступитеся хоч раз, доньє Адріано?

— І не подумаю, — образилася шинкарка, проте Літума відчув, що вдавано. — Я не якась там, а мати сімейства, Літумо. Мене не торкнеться жоден мужчина, окрім мого чоловіка.

— Тоді лейтенант не переживе, доньє Адріано. Присягаю, я ще не бачив мужчини, який кохав би палкіше, ніж він вас. Він навіть уві сні розмовляє з вами, уявіть собі.

— І що ж він каже мені уві сні?

— Цього я не можу повторити, бо там є не зовсім милозвучні слова, доньє Адріано.

Вона вибухнула сміхом, потім підвелась і зі схрещеними руками на грудях попростувала додому. Літума рушив за нею.

— Я рада зустрічі з тобою. Ти розвеселив мене і розвіяв тривогу, — озвалася жінка.

— І я радий, доньє Адріано. Я на трохи навіть забув про худенького. Він не йде мені з думок, відколи я побачив його там, серед каміння. Навіть кошмари мучать. Сподіваюсь, хоч цієї ночі спатиму спокійно.

Біля шинку він попрощався і подався до караульні. Вони з лейтенантом ночували там: офіцер у великій кімнаті поряд з приймальнею, а Літума в комірчині на внутрішньому дворику, де містилися камери. Інші поліцейські були одружені й жили зі своїми сім'ями в містечку. Літума ішов безлюдними вулицями і уявляв, як лейтенант шкребеться в шибку та шепоче ніжні слова, що їх чує хіба вітер.

Літума відразу помітив папірець, прикріплений до дверної ручки. Його, певно, почепили вмисне, щоб він відразу впав в очі. Літума обережно узяв папірець, зайшов до кімнати з дощатими стінами — державний герб, державний прапор, два письмових столи та кошик для сміття, — засвітив лампу і прочитав написане синім чорнилом і каліграфічним почерком, причому без жодних помилок:

«Вбивці Паломіно Молеро прийшли за ним у дім доньї Лупе в Амотапе. Вона знає, як усе сталося. Розпитайте її».

В комісаріат досить часто надходили анонімки, особливо про подружні зради й гендлярство в портовій митниці. А це була перша анонімка, де йшлося про смерть худенького.

V

— Амотапе, ну й назва! — глузливо докинув лейтенант Сільва. — Це правда, ніби вона постала від історії священика зі своєю служницею? Як ви гадаєте, доньє Лупе?

Амотапе розташувалося за якихось півсотні кілометрів південніше Талари, серед кам'янистих вапняків і гарячих дюн. Довкола — сухі чагарники, гайки ріжкових дерев і зрідка евкаліпт; плями блідої зелені трохи оживляли сірий, одноманітний краєвид. Дерева покривились, витягайсь і переплелися, щоб вбирати жалюгідну атмосферну вологу, тож віддалік скидалися на розкошланих відьом. Під благодайним шатром їхнього покрученого віття повсякчас товклися худющі кози, які скубли хрумкі стручки, що сипалися з гілок, та ще сонні віслюки й іноді пастух — засмаглий хлопчик або дівчинка з напрочуд жвавими очима.

— То, як на вас, ця історія зі священиком та його служницею не вигадана, доньє Лупе? — перепитав лейтенант Сільва.

Селище складалося з глиняних халуп чи бамбукових невеличких обор за тином і кількох огороджених штахетами будинків, що купчилися навкруг старовинного майдану з дерев'яною альтанкою, мигдальними деревами й декоративними кущами; тут височів пам'ятник Сімону Родрігесу, вчителю Болівара, який помер у цій глушині. Мешканці Амотапе — люди вбогі й закіптюжені, живуть від кіз, бавовнику та водіїв ваговозів і автобусів, які завертають з дороги між