Ю. Несбе - Макбет

І вони розійшлися на всі чотири боки. Макбет із Банко подалися на захід повз вуличного музику, який не співав, а радше завивав відому пісню «Зустрінь мене на розі», а потім — крізь покинуті й занедбані вестибюлі та коридори центрального вокзалу. Дивовижно теплий вітер здіймався у проходах і крутив сміття поміж чудовими колись доричними колонами, які поволі обсипалися через забруднення довкілля та багатолітню відсутність ремонту.

— А тепер розкажи мені, що сталося насправді, — мовив Банко.

— Ну, ти й насмішив мене вантажівкою та Кеннетом! — вигукнув Макбет. — Дев’яносто метрів вільного падіння!

Його сміх дзвінким відлунням полетів під цегляною стелею.

Банко також усміхнувся.

— Не дури, Макбете. Розказуй, що сталося там, на сільській дорозі?

— Ти не чув, чи надовго місток закриють на ремонт?

— Їм ти зміг набрехати, але не мені.

— Ми їх прикінчили, Банко. Чи тобі треба знати більше?

— Чи треба мені знати більше? — перепитав Банко, відвернувшись від смороду, який ішов знизу, з туалетів, біля яких стояла, зігнувшись і тримаючись за поруччя, жінка невизначеного віку; її волосся звисало, затуляючи обличчя.

— Ні, не треба, — відповів за нього Макбет.

— Що ж, гаразд, — погодився Банко.

Макбет зупинився і схилився над молодим хлопцем, який сидів під стіною з жебрацькою чашкою. Хлопець підвів голову. Одне його око було закрите чорною пов’язкою, а другим він визирнув на Макбета зі свого сповненого дурманом ілюзорного світу. Той поклав купюру йому в чашку й лагідно запитав:

— Як справи?

— А, це ти, Макбете, — мовив хлопець. — Так собі, як бачиш.

— Ти можеш це зробити, — сказав Макбет. — Завжди про це пам’ятай. Ти в будь-який час можеш зупинитись.

— Звідки ти знаєш? — пробелькотів хлопець, незв’язно шкутильгаючи від однієї голосної до іншої.

— Повір мені, декому це вдалося. — Макбет підвівся, а хлопець кинув йому вслід тремтливе:

— Най тобі Бог помагає, Макбете!

Вони зайшли до вестибюля у східній частині вокзалу, де панувала оглушлива, як у церкві, тиша. Наркомани — ті, що не сиділи й не лежали попід стінами чи на лавках, — тинялися, погойдуючись, туди-сюди, немов виконуючи фігури якогось повільного танку, або як астронавти на чужій планеті з незвичним гравітаційним полем. Дехто підозріло витріщився на двох поліцейських, але більшість просто на них не зважала. Наче очі наркоманів випускали рентгенівські промені, і вони відразу ж визначили, що цих двоє нічого не мають на продаж. Більшість «наркомів» були настільки виснаженими й пожованими, що важко було визначити, скільки вони вже спромоглися прожити на цьому світі і скільки їм іще лишилось.

— У тебе ніколи не виникало спокуси почати знову? — поцікавився Банко.

— Ні.

— Багато хто з колишніх нариків мріють про іще один, останній укол.

— Тільки не я. Ходімо звідси.

Вони підійшли до сходів перед західним виходом, зупинились, а потім подалися туди, де дах уже не захищав від дощу. Неподалік на чорних рейках і чорному низькому постаменті стояло дещо, в темряві схоже на доісторичного динозавра. То була стодесятирічна «Берта», перший локомотив у країні, символ впевненості в майбутньому та оптимізму, який колись панував повсюдно. Широкі розкішні й пологі сходи вели до темного й безлюдного майдану Робітників, де колись вирувало життя, працювали торгові ятки, туди-сюди сновигали подорожні. Але зараз тут було примарно-порожньо, тільки вітер свистів і завивав. На протилежному боці майдану мерехтіли вогні солідної цегляної будівлі, в якій колись розташовувалися офіси державної залізниці. Після того як залізницю закрили, будівля довго стояла занедбаною, допоки її не викупили та не відремонтували. В результаті вона перетворилася на найгарнішу та найелегантнішу споруду в місті й стала називатися казино «Інвернесс». Банко заходив туди лише раз, але того вистачило, аби збагнути, що цей заклад — не для нього. Точніше, він не був завсідником їхнього типу. Такі, як він, були б підходящими клієнтами для «Обеліску», де відвідувачі гірше вдягнені, напої дешевші, а проститутки не такі гарні та менш перебірливі.

— Добраніч, Банко.

— Добраніч, Макбете. Спокійного тобі сну.

Банко помітив, як його приятель злегка здригнувся, а потім у темряві блиснули білі зуби Макбета.

— Передай привіт Флінсу і скажи, що його батько цієї ночі таки добре попрацював. Багато б я дав за те, щоб побачити Кеннета у вільному падінні з мосту, названого на його честь…

Банко якийсь час іще чув басовитий смішок приятеля з дощової темряви майдану Робітників. Та коли й сам перестав сміятися, його охопила тривога. Макбет був йому не просто другом і колегою, він був йому як син, такий собі Мойсей у кошику, якого Банко любив не менше за Флінса. Саме тому він і дочекався, поки Макбет не вигулькнув із протилежного боку майдану і не підійшов до освітленого входу до казино. Звідти визирнула висока жінка з хвилястим червоно-рудим волоссям і обняла Макбета, начебто якийсь фантом попередив її, що коханий незабаром з’явиться.

То була Леді.

Вони надовго злилися в обіймах.

Ця гарна жінка колись була, мабуть, іще гарнішою. Схоже, ніхто не знав точного віку Леді, але вона явно була старшою за Макбетові тридцять три роки. Може, й правду кажуть люди: справжня любов долає всі перешкоди.

А може, й ні.

Банко розвернувся й вирушив у північному напрямі.

За наказом шефа шофер старшого комісара у Файфі звернув з асфальтованої дороги. Під колесами авто захрустів гравій.

— Можете зупинитися тут, решту шляху я пройду пішки, — мовив Дафф.

Шофер загальмував. Настала тиша, і вони почули, як сюрчать коники та шелестять листям дерева.

— Мабуть, вам не хочеться їх будити, еге ж? — спитав Дункан, дивлячись на дорогу, біля якої стояв невеличкий білий будиночок, залитий місячним сяйвом. — І тут я з вами згоден. Нехай наші рідні та близькі сплять у щасливому невіданні та з почуттям безпеки. Гарно у вас тут.

— Дякую. І перепрошую за те, що вам довелося зробити гак.

— Всім нам у житті часто доводиться робити гак і йти в обхід, Даффе. Наступного разу, коли отримаєте наводку, як з цими «вершниками», зробіть гак і зайдіть до мене, гаразд?

— Гаразд.

Дункан потер пальцем підборіддя.

— Наша мета — зробити це місто затишнішим і кращим для всіх нас, Даффе. А це означає, що всі сили добра мають працювати злагоджено і думати про задоволення інтересів усієї громади, а не лише власних.

— Ясна річ. І я хочу сказати, що готовий взятися за будь-яку роботу, якщо вона піде на користь і правоохоронцям, і місту, сер.

Дункан усміхнувся.

— Що ж, у такому разі тепер мені слід подякувати вам, Даффе. Однак ледь не забув…

— Прошу?

— Ви сказали, що чотирнадцятеро «вершників»