Томас Олд Х'ювелт - Відьма

Бабуся скрутилася біля підніжжя ліхтарного стовпа на все ще вологому тротуарі й дійсно нагадувала скоцюрблену енчиладу в целофані. Уся та моторошність, якої їй надавали скалічене обличчя та репутація, ніби розчинилася в повітрі. Тепер вона здавалася безпорадною, ніби пташеня, що випало із гнізда. Жодним чином вона не могла підвестися сама. Одна з літніх жінок підійшла до відьми, тримаючись за щоку рукою, і на якусь мить Тайлер злякався, що вона вирішила допомогти їй і тим покінчити життя самогубством, але потім сталося дещо зовсім неймовірне. Відьма раптом знову опинилась на ногах. Стара жінка, зойкнувши, відстрибнула назад. За мить до того відьма ще лежала на тротуарі, безпорадно вовтузячись, а наступної миті, ніби в ляльковій анімації, вона вже стояла й терлася кайданами об стовп, ніби хотіла пройти крізь нього.

— Сто чортів у печінку… — тільки й міг вимовити Джейдон.

— Ти оце відзняв? — запитав Лоуренс. Тайлер опустив очі й побачив, що тільки-но припустився найганебнішої помилки у своїй кар’єрі репортера-початківця. Він був настільки шокований, що не встежив, як камера посунулась і почала знімати супер-пупер-цікаву картинку з краю тротуару, а відьомський трюк із ляльковою анімацією залишився за кадром. Він відчув, як його щоки заливає рум’янець, і подумки вилаяв себе, проте решта хлопців надто заглибилися у те, що робила вона, щоб звертати на нього хоч якусь увагу.

— Що трапилось? — запитала Сью, намагаючись розгледіти бодай щось з-за спини Бурака у дверному прорізі. Нікому й на думку не спало покликати її.

— Погляньте на це, — відповів Джастін, — вона намагається проштовхнутися крізь стовп.

Так насправді й було. Три століття відьма проходила крізь це місце, і так мало бути й сьогодні, стояв би там стовп чи ні.

— Вона, теє, заздалегідь запрограмована, — сказав Лоуренс.

— Поглянь, як вона товче ліхтарний стовп, — промовив Джейдон.

Секунд тридцять метал іще терся об метал, а потім відьма раптово прослизнула крізь нього, зробила свій пірует у три чверті й щезла.

Джейдон зареготав першим, за ним — Бурак.

Усі хлопці нестримно, несамовито реготали, поплескуючи один одного по плечах і штовхаючись кулаками. Позбавлені почуття гумору гарпії біля фонтана розвернулися й витріщилися на них. Вони побачили «ГоуПро», й одна з них заволала:

— Агов, а що то у вас таке? Що це ви, молодий чоловіче, робите цією камерою?

— От ви й попалися! — гарикнув Джейдон. — Хто з вас її перекинув?

Серед жінок почалося загальне замішання, ніби вони серйозно вважали, що хтось із них міг штовхнути відьму (або ж люди, яким понад сімдесят, повністю втратили здатність відповідати на безпідставні звинувачення), і це ще більше розвеселило хлопців. Сміючись, вони за хвилину прослизнули крізь блокпост і побігли униз по Діп-Голлоу-роуд. А вже за двісті ярдів від того місця розреготалися по-справжньому і, не в змозі більше стримувати цікавість, зупинилися на узбіччі, щоб продивитися запис на рідкокристалічному дисплеї відеокамери.

Кадри не повинні містити несподіванок, адже їхній зміст відомий. Це перші зображення в історії журналістики, на яких надприродне явище пікірує в асфальт. Вони настільки унікальні, що за кілька хвилин мали б стати вірусним відео на ютьюбі, після чого ними захоплюються, їх спростовують на сотнях блогів, не кажучи вже про нескінченні повторення на шоу Джиммі Феллона. Але, звісно, того не стається. Звісно, кадри втаємничують. Однак того ж вечора вони справді набувають культового статусу — в певному сенсі.

Хлопці не вчора народилися на світ і знали, на що йшли. Вони вирішили самі в усьому зізнатися, адже єдина можливість уникнути Дудлтауну, на їхнє переконання, полягала в тому, щоб першими розповісти про те, що сталось, вдаючи наївність.

— Та ми лише клеїли дурня, — каже Тайлер, коли вони показують Робертові Гріму «директорську копію» кліпу. В цьому варіанті видно лише, як відьма крокує уздовж струмка, наштовхується на стовп і гепається. Грім прокручує відео безпосередньо з карти пам’яті. Це єдині записи з того ранку, що лишилися на камері, й таким чином їх відредагував Тайлер. А решта надійно заховані на його макбуці й захищені паролем. Тайлер намагається надати своєму голосу інтонацій щирого каяття, уявляючи в себе над головою німб, але через певний час вже не може стримувати сміх.

Роберт Грім також регоче. Навіть сльози течуть по його щоках, коли він бачить, яку штуку встругнули хлопці. Пізніше так само реготатимуть завсідники таверни «Тихий чоловік», коли скупчуються того вечора навколо ноутбука Гріма. І ніхто з них не усвідомлює, що то не просто невеличка розвага з комедійним приземленням відьми на дупу. То — тріумф, яким би він не здавався малим і позбавленим наслідків, над тим, що затьмарювало їхні життя, скільки вони себе пам’ятали. За сміхом приховується колективне звільнення від чогось, що сидить настільки глибоко, що стає нез’ясовним. А згодом, коли Тайлер осягає сутність того, що сталось, страх проймає його до самих кісток.

— Звісно, офіційно я не можу цього схвалити, — каже Роберт Грім, припинивши сміятись і стерши сльози з очей. Але за мить він знову заходиться реготом. Без зайвих слів хлопці згоджуються на його пропозицію. Щоб уникнути розгляду справи радою, вони повинні усе повернути на місця, із власних кишень заплатити за пошкоджений кабель і решту тижня провести за прибиранням сміття у парку Ледікліфф.

Коли Тайлер лягає спати цієї ночі, він одержує приватне повідомлення від Джейдона:

@Красунчик. Усі рвуть боки від того, як гепнулось #дівчисько. ВОНА ОБІСРАЛАСЯ!

Тайлер все ще приголомшений успіхом «тестування ліхтарного стовпа» і не розуміє, що має на увазі Джейдон. Потім, коли він пише репортаж для «Розплющ свої очі», Лоуренс питає його: «Гаразд, але що це все доводить?» Тайлер глибоко замислюється.

Але наступного дня, прибираючи в парку, він бачить у дощовій мряці обличчя людей. У його житті розпочинається світанок. Здається, усі знають, що він зробив, і за пару днів Тайлер стає культовим героєм. Ніхто не говорить ані слова, але всі йому всміхаються і мовчки його підтримують. Проте ці усміхнені обличчя його бентежать. Їм годилося б бути приємними, але так не стається. Обличчя людей спотворені, й завжди такими були. Коли люди усміхаються, він їх не впізнає. Вони забули, як слід сміятися.

На цих обличчях забагато складок і зморшок, як для віку їхніх власників. Ці обличчя живуть власним життям, і щодня дедалі глибшими стають на них зморшки. Ці обличчя сплющені, похмурі, їх гнітить незборимий стрес. Вони є справжніми