Луїза Мей Олкотт - Маленькі жінки. I частина

– Ні, ви тільки подивіться, це якась напасть! Напевно, ми найроздратованіша родина! – вигукнула Джо, втративши самовладання після того, як перекинула чорнильницю, порвала обидва шнурки на чобітках та ще й сіла на свого капелюха.

– А ти – найсердитіша зі всіх нас! – повернулася до неї Емі, підбиваючи суму у своїх розрахунках. Приклад був зроблений невірно, й відповідь Емі не збігалася з поданим у кінці підручника.

– Бет, якщо ти не триматимеш цих огидних кішок у підвалі, я їх втоплю, – сердито вигукнула Мег, намагаючись позбутися кошеняти, яке видряпалося їй на спину й застрягло, як реп’ях, та ще й так, що Мег не могла його дістати.

Джо розсміялася, Мег розкричалася, Бет благала не чіпати кошенят, а Емі волала, бо не могла згадати, скільки буде дев’ять помножити на дев’ять.

– Дівчата, дівчата, тихенько! Мені потрібна хвилинка спокою. Я маю встигнути до ранкової пошти, щоб відправити листа, а ви дуже відволікаєте мене, – вигукнула пані Марч, викреслюючи третє невдале речення зі свого листа.

Тієї ж миті у кімнаті запанувала тиша, яку одразу порушила Ханна, що принесла тарілку з двома гарячими пиріжками і, поставивши її на стіл, вийшла. Це були турновери. Ханна завжди готувала їх, коли дівчата йшли на роботу. У свою чергу дівчата називали ці пиріжки «муфтами», бо для них вони також були засобом для зігрівання холодних рук.

Попри будь-який настрій чи зайнятість, Ханна обов’язково пекла їх, бо шлях до роботи у дівчат був довгим і безрадісним. Та й у бідолах не було іншого обіду, а вони зазвичай поверталися додому о чотирнадцятій.

– Обійми своїх кошенят – це найкращі ліки від головного болю, Бетті. До побачення, Мармі. Ми сьогодні поводилися погано, але додому повернемося, як і зазвичай – ангелами. Ходім, Мег! – Джо потопталася на місці, відчуваючи, що сьогодні вони можуть відправитися в дорогу, не дотримавшись усіх процедур.

Вони завжди озиралися, перш ніж повернути за ріг, бо в цей час їхня матір стояла біля вікна, усміхалась і махаючи їм рукою. Чомусь здавалося, що вони не могли б прожити день без цього. І настрій у них був би кепським, коли б не було цього останнього проблиску материнського тепла, що торкається своїх дітей, наче сонячне світло.

– Якби Мармі замість поцілунку вимахувала б нам кулаком, це послужило б уроком, який ми заслужили. Ми поводилися, як тварюки! – вигукнула Джо, потай нарікаючи на сніжну погоду та сильний вітер.

– Не використовуй такі жахливі слова, – долинув голос Мег десь з глибини шалі, в яку вона загорнулася, як черниця, що ховається від світу.

– Мені подобаються гарні сильні слова, які щось означають, – відповіла Джо, піймавши свого капелюха, коли той вже майже злетів з її голови.

– Називай себе будь-якими іменами, які тобі подобаються, але я не тварюка, не мерзотниця, й не негідниця, і я не хочу, щоб мене так називали.

– Ти – зіпсована істота, а сьогодні – просто нестерпна, бо злишся, що не можеш весь час купатися в розкоші. Бідненька, просто почекай, поки я зароблю достатньо грошей, і ти насолоджуватимеся каретами, морозивом і туфлями на підборах, букетами й рудоволосими хлопцями, з якими можна потанцювати.

– Яка ти смішна, Джо! – сказала Мег ніби з докором, проте сміючись над сестриними жартами, які вочевидь підбадьорили її.

– На щастя для тебе, я хоч не надуваюсь скорботним повітрям і намагаюся не бути похмурою, як ти. Ми маємо зберігати наш гумор. Слава Богу, я завжди можу віднайти щось смішне, щоб не повісити носа. Все, геть бурчання, повернімося додому в гарному настрої.

Джо бадьоро поплескала сестру по плечу, коли настав час попрощатися. Вони тримали в руках по теплому турноверу, намагаючись бути веселими, незважаючи на зимну погоду, важку роботу й незадоволені бажання молодості, яка вимагала розваг.

Коли пан Марч втратив свої статки, намагаючись допомогти нещасному другу, дві старші дівчинки благали, щоб їм дозволили зробити щось для підтримки сім’ї, або хоча б заробити трохи грошей на власне утримання. Батьки не перечили, бо вірили в те, що праця направляє юну енергію в правильне русло і така людина рано здобуває свою незалежність.

Маргарет знайшла місце гувернантки і відчула себе багатою, незважаючи на маленьку зарплату. Вона любила розкіш, а своєю головною проблемою називала бідність. Їй було важче, ніж молодшим сестрам миритися із злиднями, бо добре пам’ятала, коли їхній будинок був повною чашею, а життя сповнене легкості й задоволення. Мег намагалася не заздрити або виказувати незадоволення, але ж це цілком природно, що молода дівчина жадає красивих речей, веселих друзів, достатку та щасливого життя.

Все це вона щодня бачила в будинку, де працювала. Старші доньки Кінгів вже почати виходити у світ. Вони вбиралися у витончені бальні сукні, ходили в театри, на концерти, каталися на санях… Словом, Мег чула про веселі розваги всіх видів, бачила, як розтринькуються гроші на непотріб, а вона використала б їх з більшою користю. Почуття несправедливості іноді змушувало її страждати, адже вона ще не знала, наскільки багата на Божу милість, яка одна може зробити життя щасливим.

У свою чергу Джо отримала свою роботу випадково. Їхня тітонька Марч через хворобу потребувала сторонньої допомоги. Бездітна старенька запропонувала вдочерити одну з дівчат, коли в родини виникли проблеми, і була сильно ображена, що її пропозицію відхилили. Друзі говорили пані Марч, що вона втратила всі шанси на те, щоб їх згадали в останній волі багатої родички. Але сімейство Марч славилося своєю впертістю та прямотою: «Ми не можемо проміняти наших дівчат навість на дюжину заповітів. Багаті чи бідні, ми триматимемося разом, бо цим щасливі».

Певний час старенька не спілкувалася з ними, аж поки випадково не зустріла Джо у своєї подруги. Щось у смішному образі та манерах племінниці вразило її, і вона запропонувала Джо допомагати їй. Це зовсім не влаштовувало дівчину, але нічого кращого не було. На загальний подив, вона чудово ладнала зі своєю дратівливою родичкою. Звісно, інколи траплялися бурі, тоді Джо в ультимативній формі заявляла, що більше не повернеться до виконання своїх обов’язків. Однак після цих слів тітка Марч швидко приходила до тями й посилала за нею з такою наполегливістю, що дівчина не могла відмовитися. Мабуть, насамперед тому, що гостра на язик стара леді насправді – в глибині серця – подобалася Джо.

Не в останню чергу приваблювала Джо й велика бібліотека, яку складали прекрасні книжки, що потерпали від пилу та павуків після смерті дядька Марч. Джо часто згадувала доброго старого джентльмена, який дозволяв їй будувати залізниці