Вірджинія Вулф - Місіс Делловей, Вірджинія Вулф

двійко діток ставали дедалі привабливішими під Кларисиним поглядом, буцімто він підпалив сіру кульку на тарілці і на тому місці виросло гарне деревце у свіжому, просяклому солоним морем повітрі їхньої близькості (у дечому ніхто його так не розумів і не відчував, як Клариса) — їхньої чудової близькості.

Підлестилась до нього, підманула його, думала Клариса, формуючи ту жінку, дружину майора індійської армії, трьома змахами ножа. Яка втрата! Яка маячня! Отак Пітера все життя обдурювали, спочатку випровадили з Оксфорду, потім одруження з дівчиною на кораблі, що йшов до Індії, тепер дружина майора індійської армії, але, дякувати Всевишньому, хоча б вона відмовилася вийти за нього заміж! Усе ж він закоханий, її давній друг, її любий Пітер закоханий.

— І що ви збираєтеся робити? — запитала вона.

— Та що? За справу беруться адвокати й повірені — пани Гупер і Ґрейтлі з «Лінкольнз Інн», — сказав він. Натурально колупав своїм складаним ножиком нігті.

Заради Бога, залиш ти свій ніж у спокої! — вигукнула вона про себе з невгамовним роздратуванням, безглузда нешанобливість, його невихованість, його небажання мати хоча б найменше уявлення про те, що відчуває хтось інший, і це її страшенно дратувало, завжди страшенно дратувало, а тепер у його віці, що за дурниця!

Та знаю я все, подумав Пітер. Знаю, проти кого пру, думав він і провів пальцем по лезу ножа, проти Клариси, Делловея і всієї їхньої раті, але я ще покажу Кларисі, а тоді, на свій превеликий подив, будучи піднесеним тими нестримними силами, піднесеним високо в повітря, він раптом розплакався, плакав, плакав без найменшого сорому, сидячи на канапі; сльози горохом котилися по його щоках.

Тож Клариса нахилилася вперед, взяла його за руку, пригорнула до себе, поцілувала — відчула його щоку біля своєї, ще до того як змогла вгамувати похитування срібних спалахів пір’їн, що ворушилося в її грудях, немов трава пампасів у тропічну бурю, а втишившись, відпустила руку, поплескала Пітера по коліні, відхилившись на спинку канапи, відчула незвичайну полегкість, їй було з ним дуже добре, і раптом спало на думку: якби я вийшла за нього, то радість ця була б зі мною завжди!

Для неї все скінчено. Простирадло розгладжене, ліжко вузьке. Вона піднялася на вежу, залишивши їх на осонні збирати ожину. Двері зачинилися, і звідти з-поміж пилюки, обсипаної штукатурки і сміття з-під пташиних гнізд її погляд сягав далеко, а знадвору долинали незрозумілі й нечіткі звуки (як колись на Лейт-Гіллі, пригадала вона), і Річард, Річард! — вигукнула вона, немов зі сну простягла руку в темряву по допомогу. Снідає з леді Брутн, опам’яталася вона. Пішов від мене, я на віки вічні залишилася сама, думала вона, складаючи руки на коліні.

Підвівся Пітер Волш, підійшов до вікна і став до неї спиною, водячи туди-сюди великою носовою хустинкою. Мав віртуозний вигляд, сухорлявий, покинутий, його тонкі лопатки трохи випиналися з-під піджака, несамовито сякався. Візьми мене з собою, подумала Клариса імпульсивно, буцімто він лагодився у якусь далеку морську подорож, а наступної миті здалося, ніби п’ять дій п’єси, дуже захопливих і зворушливих, вже завершилися, і вона прожила в них ціле своє життя, та втекла, прожила з Пітером, але тепер це скінчилося.

Тепер настав час рухатися, і немов глядачка, яка збирає свої речі, свою накидку, рукавички й театральний бінокль, яка встає і виходить з театру, так і вона підвелася з канапи й підійшла до Пітера.

Просто дивина та й годі, думав він, звідки в ній береться ота сила, коли вона, дзенькаючи й шурхочучи, вставала з канапи, звідки в ній береться ота сила — вона вже переходила кімнату — аби змушувати той нелюбий йому місяць уже вкотре сходити в Бортоні над терасою в літньому небі.

— Скажіть мені, — промовив він, схопивши її за плечі. — Ви щаслива, Кларисо? Чи Річард…

Відчинилися двері.

— А ось, до речі, і моя Елізабет, — сказала Клариса емоційно, дещо, мабуть, награно.

— Доброго дня, — сказала Елізабет, підходячи.

Біґ-Бен відбив пів години, увірвався між них з незвичайною силою, ніби якийсь юнак, міцний, безсторонній, байдужий, і почав туди-сюди розмахувати гантелями.

— Привіт, Елізабет! — вигукнув Пітер, запихаючи хустинку в кишеню, швидко пішов і сказав: «До побачення, Кларисо» — навіть не глянувши на неї, швидко вийшов з кімнати, збіг униз по сходах, відчинив двері зали.

— Пітере! Пітере! — гукала Клариса, виходячи за ним на сходи. — Увечері прийом! Не забувайте, увечері прийом! — вигукувала вона, мусячи перекрикувати гамір вулиці, тому її голос: «Не забувайте, увечері прийом», уже приглушений дорожнім рухом і боєм усіх годинників, видавався якимсь слабким і тоненьким, якимсь дуже далеким, коли Пітер Волш зачинив за собою двері.

Не забувайте про прийом, не забувайте про прийом, повторював Пітер Волш, виходячи на вулицю, ритмічно бубонячи сам до себе в такт потоку звуку — прямовисного звуку Біґ-Бена, що бив пів години. (У повітрі розходилися свинцеві кола.) Ох, ці вже мені прийоми, думав він, Кларисині прийоми. І чому це вона так кохається в прийомах, думав він. Не те, аби він осуджував її чи оту подобу чоловіка у фраку з гвоздикою в петлиці, що йшла на нього. Це ж бо надзвичайна рідкість — бути аж настільки закоханим. І от він, цей щасливчик, власною персоною віддзеркалювався у вітрині автомобільного магазину на Вікторія-стріт. За плечима в нього — вся Індія: рівнини, гори, епідемії холери, округ, удвічі більший за Ірландію; і всі рішення ухвалював він, Пітер Волш, уперше в житті почувався по-справжньому закоханим. А Клариса стала ще жорсткішою, подумав собі, і до того ж трохи сентиментальною, підозрював він, розглядаючи величезні автомобілі, здатні витискати — скільки ж це миль і на скількох галонах? Бо він трохи тямив у техніці, навіть винайшов для округу спеціальний плуг, виписав тачки з Англії, тільки чорнороби не захотіли їх використовувати, про що Клариса не має найменшого поняття.

А як вона сказала: «А ось, до речі, моя Елізабет!» — його аж пересмикнуло. Чому б не сказати просто: «А ось Елізабет». Дуже нещиро вийшло. Це й Елізабет помітила. (Останній гуркіт гучного звуку все ще струшував повітря навколо нього, пів години, ще рано, тільки пів на дванадцяту.) А він добре розуміє молодь, вона йому подобається. У Кларисі завжди було щось холодне, подумав він. У ній завжди, навіть замолоду, була якась боязкість, що з роками перетворюється на консерватизм, а тоді — все, тоді — кінець, думав він, досить сумно заглядаючи в дзеркальні глибини й розмірковуючи чи, бува, не надто її потурбував, увірвавшись в таку рань,