Ісабель Альєнде - Там, за зимою, Ісабель Альєнде

розпитувань, одразу робила сумне личко й казала, що тато помер. Це викликало співчуття — бідолашна була напівсиротою — і ніхто вже ні про що не питав. У душі вона заздрила Аделі, своїй кращій подрузі, єдиній доньці розлучених батьків, чий тато — лікар-трансплантолог — душі не чув за нею, а що постійно літав до США, то привозив звідти англомовних ляльок і червоні лаковані черевички точнісінько такі, як у Дороті з «Чарівника країни Оз». Лікар, лагідний веселун, возив Аделу й Лусію до чайного салону в готелі «Крійон», де частував прикрашеним кремом морозивом, до зоопарку — подивитися на тюленів, і до лісопарку — покататися верхи на конях, проте головним були не прогулянки й забавки. Найкращі миті Лусія переживала, коли на людях ішла, тримаючи за руку батька своєї подруги й удаючи, нібито вони з Аделою сестри й ділять між собою цього казкового тата. З ревністю неофітки дівчинка бажала, щоб цей досконалий чоловік узяв шлюб із мамою й зробився її вітчимом, однак небо проігнорувало це бажання, як і чимало інших.

Лена Мараз була тоді сутулуватою, довгошиєю, з визивними кольору шпинату очима, проте молодою й чарівною жінкою, до якої батько Адели так і не наважився залицятися. Її строгі костюми з чоловічими піджаками й цнотливі блузки не приховували звабливих форм, однак її поводження вимагало триматися шанобливо й зберігати дистанцію. Якби Лена тільки захотіла, то не мала б відбою від кавалерів, однак жінка з бундючністю імператриці вчепилася у своє удівство. Брехні чоловіка посіяли в ній непогамовну недовіру до всього чоловічого поріддя.

На три роки старший за сестру Енріке Мараз живив деякі ідеалізовані чи уявні спогади про батька, якими пошепки ділився з Лусією, проте з часом ця туга розвіялася. Не цікавив його й тато Адели з його американськими забавками та морозивом у готелі «Крійон». Хлопець хотів мати власного, відповідного йому батька, на якого був би схожий, коли подорослішає, якого впізнавав би в дзеркалі, дивлячись на своє лице, коли почне голитися, який пояснив би синові найважливіші речі, коли надійде його час зробитися мужчиною. Матір торочила, що він єдиний мужчина в домі, відповідальний за неї та сестру, бо обов’язок чоловіків — захищати й дбати. Якось Енріке наважився спитати, як навчитися цього, не маючи батька, й Лена сухо відповіла синові, що той мусить вимислити це сам, бо батько, якби навіть був живий, не міг служити прикладом. Хлопець нічого би від нього не навчився.

Брат і сестра різнилися між собою, як і їхні батьки. Поки Лусія губилася в лабіринтах гарячкової уяви та невичерпної цікавості — завжди щиросердно переживаючи людський біль і знущання з тварин, Енріке відзначався неабиякою розсудливістю. Змалку виявляв прозелітський зáпал, який попервах викликав сміх, а згодом перетворився на прикрість; ніхто не витримував цього надто імпульсивного хлопчика з почуттям власної вищості та комплексом пророка. Ставши бой-скаутом, він кілька років ходив у коротких формених штанцях, намагаючись переконати кожного стрічного в перевагах дисципліни й свіжого повітря; згодом Енріке переносив цю патологічну впертість на філософію Гурджиєва[12], теологію визволення[13] й одкровення ЛСД[14], аж поки знайшов своє остаточне покликання в Карлі Марксі.

Запальні викривальні проповіді Енріке дратували матір, яка вважала лівацтво метушнею, й залишали незворушною сестру, легковажну школярку, яку найбільше цікавили одноденні залицяльники та рок-співаки. Енріке, патлатий молодик з короткою борідкою і в чорному береті, намагався скидатися на знаменитого партизана Че Гевару, який загинув у Болівії у 1967. Хлопець читав його твори й раз по раз цитував їх, нехай навіть недоречно, доводячи до нестями матір і зачудованого захоплення сестру.

Наприкінці 1960-х років Лусія саме закінчувала середню школу, коли Енріке приєднався до політичних сил, що напередодні президентських виборів підтримували кандидата-соціаліста Сальвадора Альєнде, якого багато хто вважав утіленням диявола. Енріке вірив, що врятувати людство можна лише знищивши капіталізм шляхом революції, яка не залишить каменя на камені; тому сприймав вибори як блазенство, але, оскільки випадала унікальна нагода проголосувати за марксиста, її слід було використати. Інші кандидати пропонували реформи в межах відомих постулатів, а програма лівих була радикальною. Праві розв’язали кампанію залякування, передрікаючи, що Чилі скінчить, як Куба, що радянські зайди хапатимуть чилійських дітей і промиватимуть їм мізки, що церкви руйнуватимуть, черниць ґвалтуватимуть, а священиків страчуватимуть, що землю відберуть у законних господарів і покінчать з приватною власністю, тож навіть найбідніший селянин втратить своїх курей, а його самого запроторять, мов раба, до сибірського ГУЛАГу.

Попри залякування країна віддала перевагу лівим партіям, згуртованим у коаліцію, що дістала назву Народна єдність, з Альєнде на чолі. В 1970 році Народна єдність перемогла, нажахавши цим завжденних господарів країни й Сполучені Штати, які спостерігали за чилійськими виборами, маючи на думці Фіделя Кастро та його революцію. Найбільше перемога приголомшила, мабуть, самого Альєнде, який перед тим тричі виставляв свою кандидатуру й часто жартував, що епітафією на його могилі будуть слова: «Тут спочиває майбутній президент Чилі». Другим, кого приголомшила новина, став Енріке Мараз, який раптом виявив, що не має проти чого боротися. Утім, ситуація швидко змінилася, щойно розвіялася ейфорія.

Перемога Сальвадора Альєнде, першого марксиста, обраного шляхом демократичного голосування, привернула увагу цілого світу, а надто ЦРУ. Урядувати на чолі партій різних спрямувань, що його підтримували, та ще й в умовах неоголошеної війни з боку політичних супротивників виявилося неможливою задачею; це з’ясувалося невдовзі, коли грянула буря, що тривала три роки й потрясла підвалини суспільства. Ніхто не залишився байдужим.

Для Енріке Мараза справжньою революцією була кубинська, а реформи Альєнде лише відтягували цю неминучу революцію. Його ультраліва партія саботувала уряд так само нестямно, як і праві. Невдовзі після виборів Енріке кинув навчання й пішов з материного дому, не залишивши нової адреси. Час від часу молодик несподівано приходив або телефонував, завжди квапливо, але що він робить, залишалося таємницею. Енріке й далі не розставався з борідкою й патлатим волоссям, але берета й чоботів уже не носив і здавався більш розважливим. Уже не кидався в атаку, спрямовуючи лапідарні філіппіки проти буржуазії, релігії та американського імперіалізму; з удаваною чемністю навчився вислуховувати дрімучі материні думки й сестрині нісенітниці, як сам їх іменував.

Лусія прикрасила свою кімнату плакатом з Че Геварою — тому що це був братів подарунок, тому що партизан мав сексуальний вигляд і щоб подратувати матір, яка вважала його злочинцем. А ще дівчина мала кілька платівок співака й композитора Віктора Хари. Знала його пісні протесту й деякі слогани про «марксистсько-ленінський авангард робітничого класу» та «пригноблені верстви населення» за термінологією однопартійців Енріке.