Чайна М'євілль - Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю

— То як, — сказав він одним із усміхнених людських ротів, — який, на вашу думку, мій найкращий бік?

Розділ п’ятий

Айзек чекав, дивлячись прямо на гостя. Ґаруда мовчав. Він збирався з думками. Готувався сказати.

Голос ґаруди прозвучав хрипко й монотонно.

— Ви вчений. Ви... Ґрімнебулін.

Створінню важко далося його ім’я. Голосні й приголосні звуки йшли з горла, без допомоги губ, ніби в навченого папуги. Айзек впродовж життя зіткнувся з двома ґарудами. Один, зальотний мандрівник, давно практикував використання людських звуків; другий — студент із крихітної громади ґаруд, народився й ріс у Новому Кробузоні на кріпкій місцевій балачці. Ні той, ні інший не звучали по-людському, але навіть наполовину не так по-тваринячи, як цей великий птахо-чоловік, що намагався подужати чужу мову. Айзеку знадобилася хвилинка, щоб зрозуміти сказане.

— Це я, — він простягнув руку й продовжив повільно: — Як вас звуть?

Ґаруда глянув на руку погірдливо і, на диво, легенько потис.

— Яґарек... — промовив із вискливим наголосом на перший склад. Велична істота замовкла і ніяково засовалася, перш ніж продовжити. Він повторив своє ім’я, цього разу додавши складний суфікс.

Айзек труснув головою.

— Це ваше повне ім’я?

— Ім’я... і титул.

Айзек здивовано вигнув брову.

— То я, значить, стою в присутності знаті?

Ґаруда втупився в нього незмигно. Урешті він заговорив, не відводячи очей.

— Я Надто Надто Абстрактний Індивідуум Яґарек, Якого Не Слід Поважати.

Айзек блимнув і потер скроні.

— Ее... ясно. Прошу мені пробачити, Яґареку, я не дуже обізнаний у... у... почесних титулах ґаруд.

Яґарек повільно похитав головою.

— Ви зрозумієте.

Айзек запропонував піднятися нагору, і той пішов за ним, неспішно й обережно, залишаючи на дерев’яних сходах подряпини від кігтиськ. Та вмовити його сісти, з’їсти чогось чи випити Айзекові не вдалося.

Ґаруда став біля столу, а хазяїн сів і дивився на гостя знизу вгору.

— Тож, — почав Айзек, — навіщо ви до мене прийшли?

Яґарек знову збирався з думками, перш ніж заговорити.

— Я прибув до Нового Кробузона, бо тут є вчені.

— Звідки ви?

— З Цимеку.

Айзек стиха присвиснув. Він мав рацію. Неблизький світ — щонайменш тисяча миль через сувору, палючу землю, крізь висхлий вельд, через море, болота й степ. Яґарека, певно, вела якась воістину непереборна жага.

— Що вам відомо про вчених Нового Кробузона? — запитав Айзек.

— Ми читали про університет. Про науку й промисловість, що розвиваються так швидко, як ніде більше. Про Борсукову Драговину.

— Звідки ви все це дізнаєтеся?

— З нашої бібліотеки.

Айзек аж рота роззявив, та за мить спам’ятався.

— Перепрошую, — промовив він. — Та я думав, ви кочовий народ.

— Так. І бібліотека мандрує з нами.

Яґарек почав розповідати про бібліотеку Цимека, на все більший подив Айзека. Про величезний клан бібліотекарів, які вкладали у свої валізи тисячі томів, оперезавши їх ременями, й тягли їх між собою, поки летіли у пошуках води й провіанту під сонцем безкінечного, нещадного цимекського літа. Про гігантське наметове містечко там, де вони приземлялися, і чималі юрми ґаруд, що сходилися з усіх усюд до їхніх імпровізованих навчальних центрів.

Бібліотеці було сотні років, у ній зберігалися рукописи незліченними мовами, живими і мертвими: раґамоль, діалектом якої стала мова Нового Кробузона, хотчі, водяниковою мовою феллід та південною, горішньохепрійською і силою-силенною інших. Там навіть був кодекс, як з неприкритою гордістю повідомив Яґарек, написаний таємним діалектом рукохапів.

Айзек мовчав. Його присоромило власне невігластво. Його уявлення про ґаруд були підірвані. До нього прийшов не просто погордливий дикун. «Треба заритись у свою бібліотеку й почитати про ґаруд. Свинота ти безграмотна», — картав він себе подумки.

— Мова наша не має письмової форми, однак ми змалку навчаємося читання й письма іншими мовами, — сказав Яґарек. — Ми також купуємо книги в мандрівників і торговців, чимало з яких бували в Новому Кробузоні. Деякі з них тутешні. Ми добре знаємо це місце. Я читав історії, вигадки.

— Тоді ти виграєш, хлопче, бо я от ні чорта не знаю про твоє, — похнюпився Айзек.

Запала тиша. Айзек підвів очі на Яґарека.

— Ти так і не сказав мені, навіщо прибув.

Яґарек відвернувсь і втупився поглядом у вікно. Унизу безцільно сновигали баржі.

У рипучому голосі ґаруди емоції було годі розрізнити, однак Айзекові вчувалася відраза.

— Два тижні я, немов блудний пес, повз із закутка в закуток. Я шукав журнали, плітки, інформацію, і це привело мене до Борсукової Драговини. А звідти — до тебе. Питання, що гнало мене сюди, таке: «Хто може змінити сили матерії?» «Ґрімнебулін, Ґрімнебулін», — відповідають усі. «Маєш золото, — кажуть вони, — він твій. Або хіба зацікавиш його, чи надокучиш і розжалобиш, або як щось йому в голову стрілить». Я чув, ти той, хто знає таємниці матерій, Ґрімнебуліне.

Яґарек глянув йому прямо у вічі.

— Я маю золото. Я зацікавлю тебе. Розжалоблю. Прошу допомогти мені.

— Скажи, що тобі потрібно, — промовив Айзек.

Яґарек знову відвів погляд.

— Ти, може, літав коли-небудь на повітряній кулі, Ґрімнебуліне. Визирав униз на покрівлі, на землю. Я змалечку полював з неба. Ґаруди — мисливці. Ми беремо луки, списи й довгі батоги та видивляємося птахів у небі й звірину на землі. Це і робить нас ґарудами. Мої ноги створені не для ходьби по вашій долівці, а для того, щоб хапати маленькі тільця в лабети й розривати їх надвоє. Чіплятися за стовбури сухих дерев і триматися на вістрях скель між землею та сонцем.

Яґарек говорив, немов поет. Він затинався, однак промовляв словами героїчних легенд та історій, які читав, — неприродна пишномовність від ґаруди, що вчив мову зі старих книг.

— Уміти літати — не розкіш. Це те, що робить мене ґарудою. Шкірою пробігає трем, коли я піднімаю очі на дахи, почуваючись ніби в пастці. Я хочу глянути на це місто згори, перш ніж покину його, Ґрімнебуліне. Я хочу літати, і не раз, а коли забажаю. Я хочу, щоб ти повернув мені здатність літати.

Яґарек розчахнув плащ і відкинув його на підлогу. Стояв і дивився на Айзека осоромлено, але з викликом. Айзек остовпів.

У Яґарека не було крил.

До його спини кріпилася хитромудра конструкція з дерев’яних розпірок і шкіряних ремінців, що по-дурному гойдалися ззаду, коли він повертався. За плечима виднілися дві здорові планки, що