Френк Херберт - Єретики Дюни

він тут прожив, виростив тут сім’ю! Це досі її садиба. Ох, цю оранжерею збудував він, але кабінет колись був її приватною кімнатою.

Джанет Роксбро з лернейських Роксбро. Меблі, декор досі її. Вони з дружиною внесли деякі поверхові зміни, та ядро залишилося незмінним, як за Джанет Роксбро. Немає сумнівів щодо крові Рибомовок у цій лінії спадковості. Якою цінністю була вона для Сестринства! Дивно, що побралася з Лоші Теґом і прожила тут усе життя. Складно прийняти цей факт, доки не дізнаєшся, як упродовж поколінь діє розплідна програма Сестринства.

«Вони знову це зробили, — подумав Теґ. — Усі ці роки зоставили мене чекати за кулісами аж до цієї миті».

***

Хіба ж релігія впродовж усіх цих тисячоліть не намагається запатентувати творіння?

Тлейлаксанське питання, зі слів Муад’Діба

Тлейлаксанське повітря було кристалічним, застиглим у нерухомості, викликаній почасти ранковою прохолодою, а почасти відчуттям причаєності. Немовби там, надворі, у місті Бандалонгу, завмерло ненажерливе життя, чекаючи особистого сигналу, без якого не могло рушити з місця. Махаї, Телвіт Вафф, Пан Панів, тішився цією годиною більше, ніж будь-якою іншою порою дня. Зараз, коли він виглядав у відчинене вікно, місто належало йому. Бандалонг оживе лише з його наказу. Так він сказав собі. Страх, який він відчував зовні, давав йому змогу тримати у хватці кожну дійсність, що могла постати з цього інкубаційного резервуара життя: тлейлаксанської цивілізації, яка виникла тут, а тоді далеко поширила свою потугу.

Його народ чекав цього часу тисячоліттями. Зараз Вафф насолоджувався цією хвилиною. Впродовж усіх лихих часів Пророка Лето ІІ (не Бога-Імператора, а Божого Посланця), впродовж усього Голоду та Розсіяння, впродовж усіх болісних поразок від рук нижчих створінь, упродовж усіх цих страждань тлейлаксу терпляче збирали сили для цієї миті.

«Ми діждалися нашого часу, о Пророче!»

Він бачив місто, що лежало під його високим вікном, як символ, один виразний знак на сторінці з тлейлаксанським узором. Інші планети тлейлаксу, інші великі міста, взаємопов’язані, залежні одні від одних і всі вірні центру — його Богові і його місту, — чекали сигналу, що, як усі вони знали, мусить невдовзі настати. Об’єднані сили лицеплясів і машейхів стислися, як пружини, готуючись до космічного стрибка. Тисячоліття чекання добігали кінця.

Вафф думав про це як про довгий початок.

Так. Сам собі кивнув головою, дивлячись на причаєне місто. Від самого початку, від нескінченно малого зерна ідеї проводирі тлейлаксу розуміли небезпеку плану — такого широкого, затяжного, заплутаного й витонченого. Знали, що вони неодмінно раз у раз опинятимуться на межі катастрофи та долатимуть її, приймали болісні втрати, підлеглості та приниження. Це все і ще більше було вкладено в конструювання особливого образу Бене Тлейлакс. Упродовж тисячоліть удавання вони створили міф.

«Мерзенні, огидні, брудні тлейлаксу! Дурні тлейлаксу! Передбачувані тлейлаксу! Імпульсивні тлейлаксу!»

Навіть прислужники Пророка стали жертвою цього міфу. Полонена Рибомовка стояла в цій самій кімнаті і кричала Панові тлейлаксу: «Довге прикидання створює дійсність! Ти справді мерзенний!» Тож вони її вбили, а Пророк нічого не зробив.

Як мало всі ці чужі світи та народи розуміли стриманість тлейлаксу. Імпульсивність? Хай ще раз обміркують це після того, як Бене Тлейлакс покажуть, скільки тисячоліть вони спроможні були чекати свого возвеличення.

— Spannungsbogen![7]

У Ваффа саме скотилося з язика це старовинне слово. Розтягнення лука! Наскільки можна відтягти тятиву лука, перш ніж випустити стрілу. Ця стріла глибоко ударить!

— Машейхи чекали найдовше, — прошепотів Вафф. Тут, у своїй міцній вежі, він зважився сам собі промовити це слово: «Машейхи».

Сонце здіймалося, вершини дахів унизу заблищали. Він почув, як заворушилося життя у місті. Солодка гіркота тлейлаксанських запахів носилася в повітрі, що напливало крізь вікно. Вафф глибоко вдихнув і зачинив вікно.

Відчув, що ця хвилина самотнього спостереження відновила його сили. Відвернувся, відійшов від вікна, вдягнув білий кілет — почесну накидку, перед якою мають схилитися всі Домели. Накидка повністю закривала його коротке тіло, викликавши в нього виразне відчуття, наче насправді це не одяг, а обладунок.

Обладунок Бога!

— Ми — народ Ягісту, — нагадував він своїм радникам-консильйорам учора ввечері. — Все інше — фронтир. Усі ці тисячоліття ми плекали міф про нашу слабкість і злочинні практики з однією метою. Навіть Бене Ґессерит вірять у нього!

Дев’ять його радників, що сиділи в підземній безвіконній не-кімнаті-сагрі, мовчки всміхнулися, схвалюючи його слова. Знали, що так значиться у присуді гуфрану. Сценою, на якій тлейлаксу вирішували свою долю, завжди був кегл із законом гуфрану.

Слушно, що навіть Вафф, наймогутніший із тлейлаксу, не міг, покинувши свій світ, бути прийнятим наново, не принизившись у гуфрані, не вимолюючи прощення за контакт із чужинськими гріхами, яких годі й уявити. Вихід між невірних-повінд міг забруднити навіть найсильнішого. Хассадари, що стерегли всі кордони тлейлаксу та охороняли селямлики із жінками, мали рацію, підозрюючи навіть Ваффа. Так, він належав до народу й кеглу, та мусив доводити це щоразу, коли покидав серцевинний світ і повертався, і, звичайно, щоразу, коли входив до селямлику, аби віддати свою сперму.

Вафф підійшов до довгого дзеркала, пильно оглянув себе та свою одежу. Знав, що повіндам його постать здається ельфійською — ледь півтора метра заввишки. Очі, волосся та шкіра мали сірий відтінок, це відповідало овальному обличчю з маленькими ротом і разком гострих зубів. Лицепляс міг наслідувати його риси й поставу, міг стерти ці риси з наказу Машейха, та це не ошукало б жодного машейха й жодного хассадара. Таке обмануло б лише повінд.

Крім Бене Ґессерит!

Ця думка викликала гримасу на його обличчі. Що ж, відьми ще не стикалися з новими лицеплясами!

«Жоден інший народ не опанував генетичну мову так добре, як Бене Тлейлакс, — підбадьорив він себе. — Ми слушно називаємо її “мовою Бога”, бо сам Бог дав нам цю велику потугу».

Вафф підійшов до дверей і чекав там ранкового дзвону. Подумав, що неможливо описати багатство емоцій, які він зараз відчував. Час розгорнувся для нього. Не питав, чого істинне послання Пророка було почуто лише Бене Тлейлакс. Зробив це Бог, а Пророк був у цьому діянні Божою Рукою, гідним пошани як Божий Посланець.

«Ти приготував їх для нас, о Пророче!»

А гхола на Гамму, цей гхола у цей час, був вартий усього чекання.

Залунав ранковий дзвін, і Вафф вступив до зали. З’явилися інші одягнені в біле постаті, оточили його, разом вони вийшли на східний балкон, щоб привітати сонце. Як Махаї та Абдл свого народу, він міг ототожнювати себе з усіма тлейлаксу.

«Ми законовчителі Шаріату, останні з нашого роду у Все­світі».

Ніде за стінами зачинених покоїв його братів-маліків він не міг вимовити вголос цих таємних слів, але знав, що всі уми довкола нього зараз поділяють цю думку, її дія помітна в машейхах, домелах і лицеплясах. Парадокс в’язей спорідненості та почуття суспільного єднання, що пронизувало хел від машейхів до найнижчих домелів, не був парадоксом для Ваффа.

«Ми працюємо заради одного Бога».

Лицепляс у подобі домела вклонився і відчинив двері балкона. Вафф, виходячи на сонячне світло