Іоанна Ягелло - Зелені мартенси, Іоанна Ягелло

робити великі кроки, бо Опта йде швидко, майже біжить. Ми сідаємо в трамвай на Пулавській.

— Сметани, — читає Опта табличку. — Гарна назва. Сметана? Чеською?

— Це був такий композитор.

— Сметана і Маслянка. Тобі ця вулиця пасує, еге ж? — вона знову регоче, як кінь. — Який гарний будинок! — ледь не кричить Опта. — Ти тут живеш?

— Так.

— Заздрю. Ми мешкаємо в одній із висоток далі на Пулавській. Квартира велика, але немає такої атмосфери, як у будинку.

— Тут колись жили бабуся з дідусем. Вони переїхали сюди після війни. Коли мама вийшла заміж, вони віддали їй будинок, а самі винайняли однокімнатну квартиру неподалік. Зовсім недорого. А тоді дідусь помер і якийсь час бабуся мешкала сама, але вона не давала ради фінансово, тому переїхала до нас. Її кімната нагорі.

— Гарно. Мені подобаються будинки на кілька поколінь.

Мені не хочеться скаржитися, що середнє покоління тут насправді не живе.

— Зачекай, — кажу. — Треба дістати пошту зі скриньки, мама сердитиметься, що я знову цього не робив, доки її не було.

Суцільні рахунки й реклами, як завжди.

Відчиняю двері. Віки ще немає, хоч мала б уже повернутися. Дзвоню, але в неї сів телефон. Чорт, мені ще через Віку хвилюватися бракувало.

— Ти не можеш подзвонити котрійсь із її подруг? З ким вона дружить?

— З Орлицями, — всміхаюся я. — Це така молодша версія «Спайс Ґьорлз». Але в мене немає номера жодної з них.

— Мусиш узяти. Щойно сестра повернеться, запиши собі в телефон. У моєї мами були номери всіх моїх подруг, і щойно я запізнювалася, вона починала дзвонити по них. Дуже ефективно. А наразі не хвилюйся завчасу, сестра, напевно, скоро прийде.

— А твоя мама не переживатиме? Що тебе досі немає?

— Ні, точно ні. Мама… вже більше не переживає.

— Ну, гаразд, не хвилюватимусь завчасу, — обіцяю я й дзвоню мамі. На щастя, безлімітний тариф, це було єдине, щодо чого я категорично вперся, коли мама вперше поїхала до Кемпена, а я не міг їй подзвонити, бо в мене закінчилися хвилини. Я ніколи не дзвоню просто так, та коли є потреба, то завжди можу.

— Тобто не повертаєшся ані сьогодні, ані завтра? — я розлючений. — Аж у суботу? Але чому?

Вона пояснює, що для пана Ганса немає доглядальниці, що буде заміна, але аж у суботу, і вона нічого не може з цим зробити. Сьогодні вівторок, це лише кілька днів. Ще вона каже повідкривати конверти із квитанціями й подивитися, чи чогось не потрібно заплатити негайно, гроші в комоді. Вона навіть не питається, як я даю раду, їй лише цікаво, що там у Віки — як завжди. Я чесно відповідаю, що вона ще не повернулася, а мама мені, щоб я краще глядів сестру.

Після цієї розмови я почуваюся мов побитий. Не знаю, у чому справа, але в мене відчуття, що мама говорить зі мною десь так, як могла б говорити, скажімо, з кимсь, хто ремонтує їй кухню. Сухо, конкретно, без емоцій.

— Агов, — озивається Опта. — Не переймайся. Якщо вона не може повернутися, то й не може, нічого не вдієш. Краще зайнятися справами, на які маєш вплив.

Я беру стосик пошти, розкладаю на рахунки й рекламу, рекламу одразу викидаю. Відкриваю важливі конверти. Якась пропозиція кредиту з банку. Рахунок за газ, потрібно заплатити тридцять злотих, до завтра. Нормально. Електрика. Я читаю листа й завмираю.

У відповідь на Вашого листа повідомляємо, що немає підстав зміни розрахунків. Рахунок, із врахуванням коригування, включає також використання до розрахункового періоду…

Сім тисяч? Вони вимагають таку суму? Але як? Це, мабуть, якась помилка, адже ми сплачуємо всі рахунки.

— Що сталося? — питає Опта.

Я показую їй листа, бо через хвилювання нічого не можу сказати.

— Це якась помилка, ти що. У них там хаос, не переживай. Усе з’ясується.

Можливо. Але мама завжди каже, що бюрократів не переможеш.

Заходить Віка, і побачивши гостю, широко розплющує очі.

— Ти чому телефон не береш?! — кричу на неї. Не знаю, чи мене більше Віка розсердила, чи цей рахунок за електроенергію. — Ти давно мала бути вдома!

— Дай мені спокій. Телефон сів, це якась гівняна зарядка чи акумулятор, вранці він був повністю заряджений.

— Бо ти на ньому постійно граєш!

— Так, особливо на уроках. Феліксе, розслабся. Де мама? Ще немає?

— Немає й не буде до суботи.

— Чудово. Просто супер. Цікаво, хто піде зі мною купити підручники, яких не вистачає. У мене досі немає англійської і вправ для природознавства.

— Якщо хочеш, я піду.

— Аякже. Адже тобі потрібно йти до бабусі!

— Значить, не піду. Припини, не в тебе однієї проблеми! Ти не пуп землі, хоч дехто так вважає!

— Є щось їсти? — Віка змінює тему.

— Ти не обідала в школі?

— Ні.

— Чому?

— Бо ми забули заплатити й мені вже не хотіли дати в кредит. Платиться до кінця попереднього місяця, а сьогодні вже шосте!

— То чому ти не сказала? Чому не взяла гроші з шухляди й просто не заплатила за обіди?

— Припини на мене кричати! Щоб ти знав, я не взяла гроші, бо там остання сотка! А тебе не було, коли я йшла! Так що відмахайся від мене, бо це ти опікуєшся мною й маєш пам’ятати, щоб заплатити за обіди, а не я!

Затуляю обличчя долонями. Я ситий цим усім по кінчики вух. На мить навіть забуваю, що Опта сидить, мовчить і дивиться на все це. Мушу охолонути. Врешті піднімаю голову, і тут вона каже:

— Не сваріться. Є речі важливі й менш