Стефанія Лін - Доля чи випадковість?, Стефанія Лін

В неділю ввечері о пів на дванадцяту викликаю таксі і їду до старого заводу на околиці міста, наперед відпросившись у мами, збрехав, що йду до Лізи на ніч. Правда Ліза про це не знає. Виходжу з авто розрахувавшись із водієм, який здивовано дивиться на мене, напевно думаючи якого біса я тут забула.

Дивлюсь в бік таксі, яке вже встигає від’їхати доволі далеко, думаю де саме маю чекати на Артема. Біля старого бетонного забору чи десь в іншому місці?

Ходжу з місця на місце в різні боки постійно розглядаючи вулицю, що тягнеться вузькими тропами в різні боки. Пожухле, коричневе, гниле листя в’язко липне до підошви черевиків. Від поривів холодного вітру сильніше кутаюсь у новеньке сіре пальто. Волосся злітає доверху, падає на обличчя закриваючи очі. В повній темряві нічого не видно. Кожні декілька хвилин дивлюсь на дисплей телефону перевіряючи час.

23:59

Рівно в 00:00 яскраве світло фар автомобіля б’є в очі, яке засліплює мене. З ревом мотору авто зупиняється поряд мало не наїхавши на мене. Одразу чотири двері відчиняються й на двір виходять люди. По фігурах бачу, що це чоловіки, ще й доволі високі та сильні.

Артем підходить до мене окутуючи своїми парфумами. Обличчя за місяць, що я його не бачила схуднуло. Мішки під очима свідчать про важке прийняття правди. Помічаю, що очі якось дивно блищать й прискіпливо оглядають з ніг до голови.

Троє інших встає позаду нього. Я не помилилась. Це хлопці, але раніше я їх ніде не бачила.

- Привіт. - Запах алкоголю вдаряє в ніс. Роблю крок назад. В голові набатом звучить тривога.

- Привіт. - Відповідаю й знову відступаю назад. Бойко підходить ближче, кладе руки мені на плечі, схиляє голову вбік й посміхається.

- Ти стала ще гарнішою.

Завмираю, не очікуючи таких слів. Не знаю, як взагалі реагувати на все, що відбувається.

- Ти хотів поговорити?...

- Ага. Хотів.

- Хто це? - Показую на хлопців позаду нього.

- Друзі. - Холод, який звучить в голосі мені зовсім не подобається. Відчуття чогось поганого росте із кожною секундою. - Я хочу зіграти в одну гру. Ти не проти? - Його руки сильніше стискають мої плечі позбавляючи шансу на втечу. Страх, все, що відчуваю.

- Я -я-яку гру?

Зуби клацають від холоду й поганого передчуття.

- Ти будеш тікати, а я наздоганяти. Як тобі? Ммм?

- Т-т-тікати?

- Угу.

Озираюсь навкруги, ніби бетоні стіни мені можуть чимось допомогти.

- Що відбувається? Артем?

Хлопці позаду гигочуть. Один із них говорить:

- Бой, давай вже. Ми всі хочемо пограти.

- В що пограти? Артем?! - Страх розповзається по спині, охоплює все тіло.

На хвилину щось спалахує в його очах, щось невідоме мені, але одразу ж гасне.

- Правила такі Ліро - Артем проводить язиком по моїй нижній губі - зараз ти біжиш в середину заводу, намагаєшся сховатись від мене - озирається на хлопців - від нас. Якщо я тебе знайду ти повинна виконати одне моє бажання, якщо ж ні... Я виконаю твоє.

Кліпаю очима немов тільки що почула якусь дурню. Не розумію чому він взагалі хоче "пограти". Це не гра.

- Якщо я не хочу грати? - пошепки питаю.

- Тоді ці хлопці заберуть тебе і я не зможу тобі допомогти. - Відповідає також пошепки.

- Я не розумію Артем. Що відбувається?

- Просто тікай. – Шепоче погрозливо. - Тікай, щоб тебе не знайшли.

- Довго ще там??!! Мені набридло.

Один із хлопців підходить ближче, відштовхує Артема й наводить на мене пістолет. Завмираю від жаху, який ніби заморозив моє тіло.

- Значить так дорогенька. Ти або тікаєш й ми граємо, або прямо зараз я роблю діру в твоїй голові. Як тобі?? ГА???

Розумію, що слова цієї людини не жарт. Мені справді потрібно вшиватись звідси. І якомога надалі. Схвильовано озираюсь на бетонну стіну висотою не менше двох метрів й прикидаю, як мені тікати. Чи взагалі я повинна послухати їх і бігти в середину заводу? Можливо краще оббігти з іншого боку й викликати таксі, яке відвезе мене в безпечне місце.

- Ну??! - Підганяє хлопець.

- Зачекай, Фрол. – Артем обходить його й знову навпроти мене. – Ліра, якщо ти не граєш, - ковтає слину – то є шанс, що Фрол натисне на курок. Він під якимись колесами. Розумієш?

Бачу, що в очах Артема немає навіть краплі здорового глузду. Зіниці розширені, це видно навіть у нечіткому світлі фар. Невже я справді заслуговую того, щоб він ставив мене під дуло пістолета? Невже образа на мене, його батька настільки сильна? Він це планував? Весь цей час, що його не було я хвилювалась, як він сприйме зраду батька. Хвилювалась, що це я погана людина, що забрала його життя, хоча розумом розумію, що моєї прямої вини тут немає. Але навіть не могла уявити, що довірившись людині, яка мені не байдужа… Хлопцю, від якого метелики внизу живота оживають…Що він підставить мене під приціл пістолета. Що захоче зіграти в якусь незрозумілу гру.

- Ти теж під чимось, так? – Тихо питаю, так щоб більше ніхто не почув.

- Можливо. – Змахує чуба рухом голови, але той знову падає на очі. Яскраві, прекрасні зелені очі, за якими я сумувала найбільше у цьому світі.

- Чому? Невже ти настільки мене ненавидиш?

- Я тебе не ненавиджу Ліра. Просто… Просто пробач мене наперед. Добре? І знай… - нахиляється до вуха, торкається вустами до щоки, лоскоче гарячим диханням. – Я не жалкую про поцілунок. А тепер тікай. Вже.

Відходить від мене, кидає погляд, який просто кричить про відчай й відвертається до авто.

- У тебе є п’ять хвилин фори. А потім ми йдемо тебе шукати. – Фрол також відходить, ховає пістолет за пояс штанів й помахом руки вказує мені, що тікати потрібно вже.

Серце б’ється в грудях немов ненормальне. Страх та адреналін вирують по венах. Дивлюсь ще раз на спину Бойко й починаю бігти. Сльози відчаю, образи, жаху течуть по щоках. Душа майже фізично болить від такого вчинку. Від того, що саме робить зараз Артем зі мною. Він мене підставив. Грає із моїм життям. Здоров’ям. Не думаю, що зможу знайти йому виправдання за таке, навіть якщо звернути увагу, що він під якимись наркотиками.