Шевчук Валерій - Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд, Шевчук Валерій

Бо коли б це була ваша дівчина, то відрекомендували б її мені.

— Не хотів турбувати, — пробелькотів я. — Але вона — моя дівчина; давніше ми зустрічались у Києві, а цього разу хотів їй показати наші місця.

— У дощ? — каркнула ворона.

— Коли призначали побачення, не знав, що буде дощ, — спокійно відказав я.

— Так от, шановний, — сказала густим, я б сказав темним, голосом господиня. — Я не бажаю, щоб ви водили в мій дім дівок, бо це порядний дім.

— Я молодий, Маріє Іванівно, — сказав уже сухо, — і маю щодо цієї дівчини цілком серйозні заміри. Чи, може, й таке мені забороните?

— Не можу вам нічого забороняти, — каркнула ворона, — бо ви мені ніхто. Але попереджаю: коли це повториться, то попрошу звільнити мій дім.

— По-моєму, досі не було претензій, — сказав так само сухо я.

— Досі не було, а тепер є, — каркнула ворона.

— Гаразд, — сказав я, — спробую знайти іншу квартиру.

— Не жену вас, а тільки попереджаю, — сказала трохи м’якше господиня. — І це моя єдина вимога.

Але я вже, здається, заспокоївся, тому міг прикликати на допомогу логіку.

— Бачите, — сказав, — коли б то була дівка, як висловилися, мені легко було б виконати вашу волю, тобто не приводити сюди іншої. А що це не дівка, то не можу відмовити їй заходити до мене на квартиру в негоді і тільки їй, а не комусь іншому.

— Справді в неї закохалися? — підозріливо спитала господиня, перетворившись із суворої вчительки в просту цікаву жінку.

— Так! — мовив твердо. — І маю щодо неї серйозні наміри. До речі, вона вчителька, як і я.

Здається, саме цей аргумент на господиню вплинув найбільше, адже моя вибраниця була не з вулиці, а людиною спільної для нас фахової конфедерації.

— Де вона працює?

Я сказав, додавши, що ми разом учились в університеті (правда, але неточна: на факультеті, а не на курсі!), і це ще більше улагіднило господиню; зрештою, вона, як учителька, звикла шпетити учнів, не мавши на думці виганяти їх зі школи, хіба з класу (та й то зрідка), тобто карала, знаючи, що учень повернеться, і все знову зайде у свої береги.

— Що вона викладає?

— Як училася разом зі мною, то має викладати те, що і я, — резонно мовив.

— Добре, перевірю, маю в тій школі знайомих, — сказала, знову стаючи вчителькою, перед якою вельми брехливий учень.

— Будь ласка, — байдуже сказав я. — Але я не в такому віці, Щоб брехати.

— Ви саме в такому віці, — жорстко каркнула ворона. — І я маю підстави у вас сумніватися, бо не дотримали домовленості. І, коли хочете, люди брешуть у будь-якому віці!

— Коли домовлялися, — сказав я спокійно, — то ми з нею ще не зустрічалися.

Атмосфера в кімнаті почала розріджуватися, я це нутром відчув: буря минала, погримавши і поблискавши, зрештою, дощу пролилося небагато.

— А в університеті вона не була вашою дівчиною? — знову із суворої вчительки вигулькнула цікава жінка.

— Ні, — сказав я. — Однокурсники рідко звертають одне на одного увагу. Ми зустрілися випадково в електричці.

— Їздить на роботу з Києва?

— Так, — сказав я, і все це була правда, крім того, що були однокурсниками. Я навіть подумав: як легко казати достовірне, а важко — брехливе.

— Гаразд, — милостиво прорекла королева-суддя. — Вона може заходити, але нечасто. І щоб пристойно поводилися.

— Дякую! — сказав я й пішов геть, щоб не бовкнути зайвого і щоб вона не передумала, хоча напевне знав, що після того, що сталося, пристойно поводитися ми навряд чи зможемо. Але вона згукнула, коли переступав порога:

— І не забудьте її мені відрекомендувати!

— Гаразд! — відповів я й поспішив прихилити двері.

Момент важливий: любитися просто неба було ще зарано. Окрім того, розв’язано й проблему власного житла, бо міняти його зараз, як казав, було б мені клопітно — принаймні цю халепу скину з голови. Саме тому мій настрій покращав і повернулося відчуття отого радісного запаморочення, якого позбутися не міг та й не бажав. Через це провів уроки нормально, хоч у тому класі, де вчилася Надя Сегеда, з мене піджартовували — дівчата дивилися веселими очима, а хлопці навіть сміялися з тих моїх мисленних акумуляцій, які зовсім не були смішні.

13

І все-таки намір перевірити, чи Калиновська була Íрина мати, мене не покидав, бо таки не був певен, що довідаюся щось істотне від Іри, — характеру вона була потайного, хоча з кожною зустріччю щось нове про себе відкривала, очевидячки несвідомо, бо не міг припустити, що веде зі мною якусь складну гру, — навіщо їй це? Ну, нехай, думав я, виясниться, що Калиновська — її мати, то що матимем? Цікавий, навіть пікантний інцидент: любилися батьки, не могли з’єднатися, зате з’єднуються їхні діти — щось у тому було романтичне, а романтичне хвилює навіть затятих реалістів, яким я, правду кажучи, не був, бо зовсім не мав на меті добиватися посад, високої зарплати й майнового, коли не багатства, то високого забезпечення — мене це просто не цікавило. Зате цікавила наука і знову-таки не з кар’єристичною метою (згодом, коли я до кола науковців потрапив, то побачив, як багато тут є таких, кого цікавив не успіх наукових відкрить, а кар’єристичні досягнення), отже, мені подобалося жити задля самої науки, і ставився я до неї цілком не академічно, а романтично, тобто романтиком був, а це значило, що духовне переважало в мені матеріальне. Таким чином, і намагання дійти істини в цій персональній історії випливало з природи моєї істоти, яка до всього загадкового й невідомого намагалася ґрунтовно докопатися.

І через два дні після зближення з Ірою я поїхав до Києва, розшукав адресну службу, але виявив: хоча якісь Калиновські в Києві жили, але серед них не було жодного Карла, ба й Марії, бо та Калиновська, яка приходила до нас, звалася так само, як і моя господиня, — Марія. Такого ж результата здобув у телефонному довідковому; власне, переглянув телефонну книгу, але даремно, отже, цих клітинок свого кросворда заповнити без Іриної допомоги не міг. До речі, кросвордисти-розгадники люблять радитися — я це помічав у метро чи трамваї, коли їхала якась пара, але з ким порадитися мені? Одне принаймні знав: Іра мала інше прізвище, однак, можливо, що інше прізвище мала й Калиновська, тобто Калиновською була з дому.

З такими думками знову поблукав любими мені алеями університетського Ботанічного саду, і мені виразно пригадалося, як бачив Калиновську востаннє. Це було чотири роки тому, коли помер мій батько. Мати тоді сказала, я це точно пригадую: "Треба послати телеграму Калиновській", — і доручила це, здається, братові. Господи, як це раніше мені не спадало на думку: брат мій надсилав телеграму, отже, адресу Калиновської мати йому дала. Він може не пам’ятати вулиці й номера, але місто, куди надсилав телеграму, напевне знає. І ще одне: коли б Калиновська продовжувала жити в Житомирі, то ніхто б її не сповіщав у такий спосіб: у нашому середовищі цього не було заведено, бо телеграму слали у виняткових випадках, ось чому й досі боюся телеграм, адже за своє життя одержав їх тільки дві: про смерть батьків — тоді миттю примчався в Житомир. Коли б Калиновська продовжувала жити в рідному місті, то мати просто послала би брата чи мене на відому адресу, і ми ту жінку про сумну подію сповістили б. І третє цікаве в цій історії: мати не тільки знала адресу Калиновської, а й мала переконання, що їй конче треба сповістити про батькову смерть, що й учинила: ще один доказ, що ревності до неї не почувала й лишалася дружньо до неї настроєна; ба в такий спосіб своєрідно пошановувала суперницю, тобто історію стосунків батька з Калиновською знала достеменно, так само й чому той із нею розійшовся, але ні мені, ні братові того, ясна річ, не оповідала, хоча від нас зовсім не таїлось, що Калиновська колишня батькова кохана — згадаймо те іронічне, коли мати казала: "Он прийшла твоя колишня!" Оці речі й були найбільш незрозумілі. Може, про це ґрунтовніше знає брат? Мати моя натоді ще жила, але в неї чи ж допитаєшся? Колись я намагався дещо вияснити (це не стосується до цієї історії), але мати відбулася відмовкою; запитував її якось і про Калиновську, але вона сказала: "Так, батько колись із нею дружив". Не кохався, а дружив. Зрозуміло, але не зовсім, хоч колись і я свого часу дружив із дівчиною, тією-ото Світланою Миколайчук, причому без жодного еротичного наближення, дружив навіть, коли вона почала ходити з хлопцем із математичного факультету, про стосунки з яким мені спершу звірялася, правда, у певних межах, а потім перестала, і ми якось непомітно одне від одного віддалилися. Тепер вона з Києва виїхала, здається, з тим хлопцем одружившись, а я ж не став другом їхньої родини? Чи не була й у батька схожа дружба, раз його син до такого здатний? Але тут я сумнівався. Дружба з дівчиною може бути, але нетривала. Та ж, батькова, з Калиновською була тривала. Зайве казати, що Калиновська на батьків похорон таки приїхала і спинилася таки в нас, допомагала матері в заупокійних клопотах, вони про щось розмовляли, але, бувши гостро вражений смертю батька, я до тих розмов не прислухався; одне тільки можу напевне виснувати: Калиновська приїхала з іншого міста, і ставилися вони одна до одної як подруги, а не як суперниці. Чому? Може, через шляхетство душ? Але я твердо знаю, що мати моя характеру не лагідного, а більше гострого, темпераментного, навіть почасти в’їдливого і любила батька добряче, як то кажуть, "гризти". Так, йому не можна було палити, він же ту заборону увіч ігнорував, і вона просто-таки верещала на нього, коли заставала з цигаркою. А тут така дивна й незбагненна лагідність. Скажу більше, я не міг не помічати, що Калиновська була тяжко вражена смертю батька, виходив навіть парадокс: не так вона втішала в горі матір, як та її, звісно не прямо, тобто приділяла Калиновській ласкаву увагу, а потім, коли все закінчилося, особисто провела її на автовокзал, таки не на поїзд, а на автобус, повернулася пізно, бо навідалася до костьолу, як сповістила потім, — ми вже й турбуватися почали з її довгої відсутності, — де, очевидячки, молилася за упокій батькової душі; загалом же відвідувала костьол рідко, тільки в особливих випадках. Калиновська ж багато сиділа біля батькового тіла, інколи й на самоті і саме тоді плакала. Почувши її плач, мати входила до кімнати, де лежав батько, і заводила якусь балачку, отже, ніби розраджувала.