Шевчук Валерій - Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар, Шевчук Валерій

А як було в Миколи? Чи не навпаки? Не міг у нього самого розпитатися з тієї простої причини, що він, оповідаючи про танці, вів мене іншою стежкою, але я на його оманливий хід не піддався, хоч і не виказав цього. Поки що ми грали один перед одним вар’ятів. Згодом він, прочитавши цього мого записа, знову, кажучи жаргоново, "розколеться", вдруге сказавши, що я "страшний чоловік", але про те оповім на своєму місці, тоді ж зацитую і завершення цього значущого вірша.

У такий спосіб я зміг виснувати, що Микола припустився помилки: звісно, коли б тоді він знав історії про князя Лика та Теодора Петровського, цього не сталося б, але, на жаль, ще професором історії не був, а діяв, піддаючись більше змислам, ніж раціональному розважкові, тож замість того, щоб, уже знамірившись, утекти з танцмайданчика, на дівочі запросини відгукнувся, тобто повівся у вирішальній ситуації не твердо, а таки розм’якшено, давши напарниці надію, що її зальоти до нього, хай і відбуті на дівчачому рівні, не безперспективні, що й спричинило подальші ускладнення. Але натоді у Миколи ще віяли в голові буйні вітри, хоч дерева, може, й не гнулись, тобто був ще значною мірою легковажний: подумаєш, протанцював з якоюсь там! Ну, взяв її за руку, коли бахнула та ракета, і вони тільки мигцем на ту світляну дугу зирнули, а освітлення використали, це річ природна, щоб пильніше одне одного розглянути. І хоча хлопця не покидав густий і гіркий запах полину ("Полин тоді так пахнув!"), на чому він рефреново наголошував у своєму вірші, але враження здобув від оглядин не негативне (не так, як Петровський); інакше б не брав її за руку і не стискав би ніжно, по-приятельському, а який вона йому була, питаю в задачці, приятель? Але відбулося й більше: попри все вони відчули поміж себе поєднання, хай, може, з його боку й короткочасне — небезпека, зрештою, виникла саме з цього, я принаймні в тому переконаний. Микола ж не був у тому переконаний, отож коли ракета в небі погасла, коли очарування зникло, повівся вже твердо й так, як йому й належало, тим більше, що вона запитала в нього:

— А ти мене до танцю запросиш?

— Ні! — відрубав він. — Мені вже пора!

І пішов, залишивши її в юрбі самотню й покинуту, — бачу її виразно між розгойданого, спареного вириська, який крутився, змотувався й розмотувався, тискався, розпалювався, дихав, затьмарювався пристрасними притоками. А вона лишень одна не мала в тлумі пари, відтак не могла не відчувати й собі густого, гіркого запаху полину. Й отруювалася ним, хоч ніхто з розгуляного молодецтва того запаху не знав і не відчував. Відтак сіріла й маліла в юрбі, а простуючи до свого місця біля лав, навіть не ухилялася від нальотів на себе стрімкорозлетних пар, отож її штовхали, а може, й кидали в її бік зневажливі фрази, і від того їй ще більше додавалося сірості, бо знала, що ніхто із цих гайдуків на неї уваги не зверне, не підійде й лагідно не заговорить, відтак не запросить до наступного танцю, щоб і вона могла стати як усі і щоб усі були такі, як і вона; в юрбі-бо людина перестає бути собою, а часточкою спільного тіла, тож і мусить жити за велінням голови, а нею був на тому танцмайданчику жевжик із іржавим голосником біля рота.

Відтоді почався другий акт цієї драми чи трагікомедії, але не комедії в її типовому вияві. До речі, комедія в давньому визначенні зовсім не означала жартівливого дійства — це мені роз’яснив професор історії, — хоч у неї не раз вставляли інтермедії, — оце вже було жартівливе, проте не завжди, та комічний елемент тут присутній; сама ж комедія визначала урочисте дійство, наприклад Різдво чи Воскресіння, коли всі урочисто раділи й співали канона, рефренуючи слово: "Радуйся!" Отож "хепі-енд" за цією розкладкою і є комедією, правда, сучасні митці, особливо американські, цього не розуміють, бо в їхній меті — підмастити фальшивим єлеєм примітивні почуття обивателя, який і платить за цей сурогат.

Але між іншим Микола розповів мені, що після того вечора, коли протанцював білого танця, дівчина продовжувала переслідувати його, але вже в ширшому просторі, навіть почала бідного мого приятеля тероризувати, постійно постаючи в нього на дорозі, ніби не мала у світі іншого заняття; відтак вистежувала кожен його вихід чи прохід при відвідуванні кіно, магазину, навіть перукарні. Наприклад, іде він вулицею, а назустріч спокійнісіньке простує вона — і неодмінно обливає його запаморокою замерзлої тьми в очах. Стоїть хлопець у черзі, купуючи хліб, а вона дихає морозяним духом йому в потилицю або ж стоїть трохи далі, маючи перед собою одного чи двох (ніколи більше) із черги (подам неологізма: "почержників", чи "почережників", чи, кажучи, суржиком, "очиритян", ніби вони опудала, зроблені з очерету)! Або ж зайде Микола постригтися, відтак до перукарні заходить і вона, сідає в крісло, і перукарка накладає їй на голову якесь інопланетне начиння із круглячків-рурок, що шиплять і випускають із себе пару. Дівчина невідривно дивиться на нього, ніби пересилає йому тією парою свої почування, а може, й чаклує. Так само в кіно: завжди опинялася в одному з ним ряді, але через кілька місць з лівої чи правої руки. Всі дивилися, зокрема й Микола, на екрана, а вона тільки на нього, ніби його персона була щось цікавіше за екран.

Спершу намагався не звертати на це уваги, навіть подумки підсміювався, бо що з того могло вийти? Добре принаймні, що до нього не підходила за правом малознайомства, яке все-таки відбулося, але що далі, то більше хлопець починав дратуватися, ніби наливався кров’ю, що ось-ось бухне йому в голову. Тоді почав заживати остережних заходів. Наприклад, виходячи на вулицю, спершу висовувався з хвіртки й пильно роздивлявся; але варто було вийти, як вона відразу ж з’являлася, йдучи назустріч чи ззаду, при цьому важко було б сказати, хто більше з них звар’ятував.

Довідалася навіть про його день народження, отож коли він стояв розм’яклий од сентименту, що до його життя додався ще один рік, при тому був на закритій території, тобто у власному дворі, на ґанку і при відчинених дверях, в які виливалися запахи, що смаковито дратували його нюх, — це готувався його тіткою, в якої жив (сестрою його покійної матері, отже, не з роду Ликів), святковий на його честь обід, — хвіртка до його обійстя раптом відчинилася, і в неї вплив хлопчак, пручи перед собою величезного вінка-букета (такі тоді виготовляли й продавали, а вживали при всяких урочистих оказіях, навіть на похоронах); хлопець був не набагато вищий за того букета. Відтак здавалося, що це простує до Миколи сам букет на невеличких ніжках у закоротких штаненятах і в розчовганих балетках, що, може, колись і були білі, а тепер радше густо-сірі, як барва пір’я в певного сорту гуски чи гусака. І цей букет проступеляв не так уже хвацько через двір і зупинився перед ґанком.

— Це ви Микола Лико? — спитав букет тонким, майже жіночим голоском.

— Я! — зчудовано сказав Микола.

— Тоді поздравляю вас з дньом народження, — продзвенів голосок. — І жилаю вам усього луччого!

— А від кого букет? — вражено запитав Микола.

— Вона сказала, що ви знаїте, — продзвенів голосок. — І звеліла сказать вам те, що я вже сказав. А ще веліла, щоб грошей я від вас за услугі не брав, бо вона вже розщиталася. Але када ви щось дасте, — цього вона не казала, — то я не одкажусь.

— А чого хочеш: грошей чи гостинця? — спитав Микола, відчуваючи, що починає дихати трохи пришвидшено.

— Конєшно, грошей, — сказав поважно букет. — Бо за гроші куплю, що захочу, а гостинця з’їм, і не буде нічо.

Коли б букета прислав хтось інший, Микола б посміявся з цієї інтермедії, але в ньому не тільки пришвидшилося дихання, а в глибині казанця його голови почало закипати знайоме вже роздратування, яке тепер у ньому виникало завжди, коли здибувався з тією, кого він, як сказав малий, знав. Але ще мав силу, щоб стриматися, тому дав малому карбованця, хоча в руки букета забобонно не взяв, ніби той був просякнутий отрутою, а звелів малому покласти його на надвірного стола, досить неоковирно збитого ним-таки, Миколою, із неструганих дощок. І тільки тепер побачив посланця — той цілком подобав на циганча. Шморгнув носом і вмить здимів з-перед його очей, очевидно, відчувши, що довше тут затримуватися небезпечно.

І Микола вперше в житті по-справжньому сказився. Скинув того букета на землю й почав топтатися по ньому, підгецуючи, ніби танцював дикого танця, але цього разу без напарниці. Власне, напарниця була, але у формі нещасного букета, якому цього разу несолодко танцювалося.

— Що це ти робиш? — спитала від порога тітка.

— Не бачите, що роблю? — люто мовив Микола, мнучи ногами цурпалля, як винороби виноград. — Танцюю!

— Це, навєрно, Натка прислала, — спокійно сказала тітка. — Так вона тобі не наравиця?

— А ви звідки знаєте? — спитав, розчавлюючи каблуком останню квітку, Микола, але й по тому місити цурпалля не перестав.

— Це всі знають, — спокійно сказала тітка. — Вона в тебе влюбліна, але, бачу, ти неї не хочеш. А коли вже не наравиця, нічóго вже з тої картошки не получиця. Не обращай уніманія і заспокойся, бо в тебе сьодня празник, нєльзя вулнуваться. Лучче йди, мені мнясо перекрутиш, бо не успіваю. А те цурпалля кинь у яму, а то ще люди подумають, що в нас похорони.

Микола не без задоволення виконав цього наказа, жбурнув рештки, досить ретельно потрощені, букета до відхідної ями, куди кидали те, що мало перегнити для компосту, і пішов крутити "мнясо" — тітка точно визначила, що йому доручити, аби погасити сказ, бо, крутячи і дивлячись, як стають фаршем шматки плоті, хотів не хотів, а мав у голові канібальські думки, які Микола, правда, глибше в себе не пропускав, але в такий спосіб сказ гасив і погасив, принаймні злощасні думки перестали в голові з’являтися…

Це я оповів Миколину версію в його-таки поданні, а що й такі спогадові зізнання використав як сировий матеріал для своїх фантазій, то й трохи посумнівався, хоч загалом цей акт і всі його яви можна признати за вірогідні.

Саме тут випадає згадати завершення того вірша, що його маю як єдиний не фольклорний, а таки документальний причинок для пізнання цієї фінальної історії. Вже казав, що вірша написано через рік чи два після того, коли все відбувалося.