Джек Лондон - Серця трьох

далі кепкував Френк, стримуючи сильне бажання вхопити її в обійми. – Ви зараз точнісінько така, як я вас запам’ятав, коли вперше побачив на березі: то ви дорікали мені, чому я не поцілував вас, то починали самі цілувати мене – так, так, ви мене цілували! – а вже наступної миті загрожували навіки зіпсувати мені травлення тією вашою срібною іграшкою. Ні, ви ані на йоту не змінилися відтоді. Ви все той самий вулкан на ім’я Леонсія. Давайте вже краще я розв’яжу хустку. Невже ви не бачите, що вузол затягнуто? Вашим пальчикам ніколи з ним не впоратися.

Леонсія розгнівано тупнула ногою.

– Мені пощастило, що ви не берете із собою вашу іграшку, коли йдете купатися, – піддражнював її Френк, – а то довелося б улаштовувати тут похорон гарного молодика, чиї наміри щодо вас завжди були шляхетними.

Цієї миті прибіг хлопчик-індіанець із її купальним халатом. Леонсія похапцем накинула його й заходилася разом із ним розв’язувати вузол. Розв’язавши хустку, вона жбурнула її від себе так, ніби то була гадюка.

– Фу, гидота! – вигукнула вона, щоб образити Френка.

Однак Френк, борючись сам із собою й намагаючись не піддаватися на її чари, повільно похитав головою.

– Це вам не допоможе, Леонсіє, – сказав він. – Я залишив вам знак на все життя. – Він доторкнувся до надрізів, зроблених на її коліні, й розсміявся.

– Мітка тварюки, – кинула вона через плече й повернулася, аби піти. – Попереджаю вас, містере Генрі Морган, не стійте більше на моєму шляху.

Френк зробив крок і заступив дорогу.

– Ну, а тепер поговоримо по-діловому, міс Солано, – сказав він, змінюючи тон. – І ви вислухаєте мене. Можете блискати очима скільки вам завгодно, але прошу мене не перебивати. – Він нахилився й підняв записку, яку почав було писати. – Я саме збирався надіслати це вам із хлопчиком, коли ви зойкнули. Візьміть її і прочитайте. Вона вас не вкусить. Адже це не отруйна змія.

Хоча Леонсія рішуче відмовилася взяти записку, однак очима вона мимоволі пробігла перший рядок:

«Я той, кого Ви помилково вважали за Генрі Моргана…» Дівчина глянула на свого співрозмовника. У її зляканих очах було видно, що вона багато чого не розуміє, але невиразно про щось вже здогадується.

– Слово честі, – серйозно сказав він.

– Ви… не… не Генрі? – затинаючись запитала вона.

– Ні, я не Генрі. Можливо, ви все ж візьмете записку й прочитаєте?

Вона підкорилася й почала читати, а він, не відриваючись, дивився на її обличчя, побронзоване тропічним сонцем, що не лише золотило тіло, а й гріло кров, і, можливо, саме гаряча кров додавала шкірі Леонсії того чарівного відтінку.

Немов прокинувшись від сну, Френк раптом зрозумів, що дивиться прямо в її злякані карі очі.

– А хто повинен був підписати цього листа? – вже вдруге запитувала його Леонсія.

Отямившись, він гідно вклонився.

– Але ім’я? Як вас звуть?

– Морган, Френк Морган. Як я вже пояснив у записці, ми з Генрі – далекі родичі, троюрідні брати чи щось таке.

На здивування Френка, в очах її раптом з’явився сумнів і погляд знову став колючим.

– Генрі, – з докором сказала вона йому, – адже це обман, диявольська хитрість! Ви просто намагаєтеся обдурити мене. Звичайно, ви Генрі.

Френк показав на свої вуса.

– Ви відростили їх із того часу, – відказала вона.

Тоді він засукав рукав і показав їй свою ліву руку від зап’ястя до ліктя, але дівчина тільки здивовано дивилася на нього, нічого не розуміючи, що він хоче цим довести.

– Ви пам’ятаєте шрам? – запитав він її. Вона кивнула.

– Тоді знайдіть його.

Дівчина схилилася, ковзнула по його руці поглядом і повільно похитала головою.

– Я… – затинаючись вимовила вона, – я перепрошую. Це жахлива помилка. Важко уявити, як… як я поводилася з вами…

– Ви подарували мені цілющий поцілунок, – ніби пустун-школяр зауважив він.

Леонсія пригадала те, що сталося зовсім нещодавно, глянула на своє коліно і, як йому здалося, пригасила бурливий у ній сміх.

– Ви сказали, що маєте доручення від Генрі? – запитала вона, раптом змінюючи тему розмови. – І що він не винен?… Це правда? Як би мені хотілося вам повірити!

– Я певен, що Генрі так само не винний в убивстві вашого дядечка, як і я.

– Тоді не кажіть більше нічого, принаймні тепер, – радісно перервала вона його. – Насамперед я мушу вибачитися, хоч ви і не можете заперечувати, що деякі ваші слова й вчинки були просто обурливими. І ви не мали права мене цілувати.

– Якщо ви пригадаєте, – заперечив він, – я зробив це під дулом револьвера. А раптом би ви пристрелили мене, коли б я вас не поцілував?

– Годі, замовкніть! – заблагала вона. – А тепер ходімо до нас і дорогою ви розкажете мені про Генрі.

Погляд її випадково впав на хустку, яку вона так презирливо відкинула вбік. Вона підбігла й підняла її.

– Бідолашна, скривджена хусточко, як я погано до тебе поставилася! – ніжно промовила вона. – Тепер треба перепросити. Я сама тебе виперу й… – вона підвела очі на Френка, – і поверну її вам, сер, свіженькою й чистенькою, просякнутою щирістю мого серця…

– Це тварині? – запитав він.

– Вибачте, будь ласка, – каючись сказала вона.

– І мені тепер буде дозволено кидати свою тінь на вас?

– Так, так! – весело вигукнула вона. – От! Бачите, я вже у вашій тіні. А тепер ходімо.

Френк кинув песо зраділому хлопчиську-індіанцю й у доброму настрої пішов за Леонсією стежиною, що крізь густу тропічну рослинність вела до білої гасієнди.

* * *

Сидячи на широкій терасі перед гасієндою Солано, Альварес Торес побачив крізь густий чагарник молоду пару, що звивистою алеєю наближалася до будинку. І те, що він побачив, змусило його заскреготіти зубами й дійти досить помилкових висновків. Він промурмотав про себе проклін і зозла навіть не помітив, що в нього погасла сигарета.

Він бачив Леонсію і Френка, які жваво розмовляли й, здавалося, забули про все на світі. Він бачив, як Френк розмахував руками, гаряче щось доводячи, – Леонсія навіть зупинилася, пройнята благаннями свого супутника. Він бачив – Торес насилу пойняв віри очам – як Френк вийняв персня, а Леонсія, відвернувшись, простягнула ліву руку й підставила йому безіменний палець – палець, на який надівають обручку. У цьому Торес міг би заприсягтися.

А насправді Френк просто надів на палець Леонсії подарунок Генрі. Леонсія, сама не знаючи чому, без особливого бажання взяла обручку.

Торес відкинув погаслу сигарету, люто закрутив вуса, немов від цього йому полегшало, й подався назустріч молодим людям, що вже сходили на терасу. Навіть не відповівши на привітання дівчини, він з оскаженілим обличчям напосівся