Федькович Юрій - Листи, Федькович Юрій

Квітень 1864 р., Сторонець-Путилів

Братику мій як рідний!

Насамперед красно тебе прошу: будь ласкав подякувати від мене всім тим щирим душам, що мене на святе воскресеніє так красно повіншували! Да не повіншували они мене, а серце моє урвали,- бо я не варта тої гарячої любові, що ви мене нею обгорнули, мов орліми крильми! Я не варта єї, братіє,- я зледащів.

Що ж тобі далі писатиму, братику? От хіба тільки напишу ти, серце, що Мігай Дучак, камрат мій незабутній, вийшов з війська додому. От що мені пише сизий мій: «Коли хоч мене ще живого побачити, то приїжджай до мене,- я прийшов додому умирать». От тільки мені й пише, сердешний. А оден вояк уповідав мені оногди на Вижниці, що Дучак достав сухоти і що його тому пустили і додому. Щаслива ж ти дорожечка, брате Мігаю; і я не забарюсь!

Хрестик также мені на воскресеніє віншував, Нарольський также, Квятковський также, Кушнір, Павлинчук, Тевтул, Салагор 64 - усі-усі мене не забули. Камраття мої дорогі!.. І ви мене не забули, браття мої львівці,- о, спасибі же вам! І Костеві, і Гнатові, і Якову - усім-усім!

Я, серце, ув одно нездужаю. Ще спробую сього літа на жентиці,- жалко ще вмирати, братику!.. А приїде хто з вас сього літа до мене в гостину? Приїдьте, братики, хоть оден-два! Да не знаю тільки, як мені не стидно вас просити, згадавши, як то я вас тогід бідно приймив. А сего року і тільки не буду мати чим вас приймити - мамки мої вже ніт. Та приходіть, братики: абих знав, що сорочку продам, а вас прийму.

Братику, чого оце так від тебе холодом віє? Я тобі, мабіть, у сукні не вгодив? А чому ж ти мені, серце, його не вернув? Єй-богу, що в нас ліпшого сукна не нося,- вір мені, любий! А ще коби-то чоловік сам купував, а то чужими руками добре тільки грань брати. Не гнівайся, орле мій сизокрилий!

Спасибі ти за «Записки...», а Яковові - за Оссіана. 65 Да Оссіан, бач, не конче мені сподобавсь. Марко Кралевич сто раз кращий! Або перевід сербських пісень Тальві 66 - що то за краса! Без їх, мабіть, слов’янського духа годі і поняти.

Перед кілька днями мали ми слоти трохи. От не було мені надворі роботи, а я сів та й написав оцю штучку: «Так вам треба!». Прочитай єї, братику, прошу тебе! Сли варта, то дай її до нашого театру, а сли ні, то відошли назад та й напиши мені, де хиба, абих переробив. Я досі ще драматичного нічого і не писав - от не буде і дивниці, сли не вдалось.

Коли вже ще дечого напишу - не знаю: тепер у нас весна - треба робити. Відтак знов мушу їхати до Чернівець до супровіту. Може, ще скажуть німці служити? Не дай мати божа! Да я не дуже й боюся - я справді вельми слабий на груди. Так тобі схну-схну очевидьки. Ну, що ж робити!

Сього літа зроб’ю зборничок німецьких моїх поезій та пішлю їх ти до друку, а на зиму, сли ще дожду, возьмуся ретельно до «Добуша». Я зледащів, братику,- ох, я зледащів! І «Дезертир» стоїть недороблений, і «Циганка», і «Зрадзілля»...

Братику любий, братику дорогий, чому ти не пришлеш мені вже Тарасову «Калину»? 67 Кілько я тебе вже ся напросив! Пришли, братику, пришли! Мені здається, що тото найкраща поезія Тарасова.

Ох, братику, що ж нам гія велика, що «Мета» вже перестала! А чому ж оце? Напиши мені, братику, чому оце? Мене тут ув одно питають, а я їм все кажу, що тому, бо Климкович хворує. Я оце, мабіть, зобрехав.

Як поїду до супровіту, то буду і в свого Дучака. Там побуду з місяць або й два, а відтак аж на осінь верну додому. Але хто ще знає, як то буде. Аж на зиму гадаю допевне поїхать у цару, бо повітря тут мені не панить,- хоть не вліті, а взимі.

На 21 у нас храм, братику. Хоть я знаю, що ти не прийдеш, то предці тебе прошу яко брата рідного, аби-с був ласкав хоть душев у мене бути. Я тебе сто раз згадуватиму. Нехай тобі ся хоть легонько ікне.

На Великдень я був у Тораках у церкові, порядкувавсь. Да насилу я вже вернув - такий слабий був. Як на живний четвер занедужав, так і тепер ув одно ще слабий. Учора та позавчора орав трохи у городі, сегодня докінчав. Завтра та позавтрю закладатиму, а з неділі обсіюсь,- відтак знов буду мати трохи коли. По храмові, коли ще не впаде мені йти до Чернівець, гадаю поїхать на зо три дні до Розтік, до роду в гостину. Треба, братику, попрощаться.

Прошу тебе, соколе, посилай мені дечого гарного читати - я тобі не забарю, назад відошлю. Може, достав які Тарасові поезії, що я їх єще не читав,- пришли мені.

Не забудь мені якнайборше написати, як тобі моя штучка вподобалась.

Ну, братику, тепер піду уже спати! Нехай тебе мати божа заступає та всім добром надарить. А ти не забувай мене, братику. Як Дучак мій умре, то я тільки лиш тебе буду мати одного-одного товариша, братику мій дорогий!

І дрімлесь мені, братику, і ще не хочеться йти спати: рад би з тобою, серце, балакать.

Молодий Княгницький, що тепер, недавно, постригавсь у Львові, дуже ся сфудулив. Такий-то вже фудульний став!.. Да мені не жаль на те, що люди фудуляться, але на те ми жаль, про віщо люди уперед так, а упосліди знов так? О люди, люди!

Я б рад Шевченкового Гуса читать 68 - нема го в тебе?

Мені затративсь, братику, той лист, де ти мені про те писав, як-то в ляхів військо карали. Напиши мені ще раз, братику: як карали у лядському війську простого жовняра за убійство, а як за дезертирку,- геть усе-усе мені напиши, коли ласка твоя: і як його вели на затрату, і як му смерть читали, і як го тратили, і коли го ховали і