Артур Конан Дойль - Долина жаху, Артур Конан Дойль

- Нібито так, відповів Баркер.

- Чому ви кажете «нібито»? Адже це факт.

Баркер здавався збентеженим і розгубленим.

- Сказавши «нібито», я хотів підкреслити саме непевність цього факту. Можливо, він сам зняв обручку.

- І все-таки те, що обручка зникла, вказує на якийсь зв’язок між Дугласовим шлюбом і трагедією, чи не так?

Баркер знизав широкими плечима.

- Я не бачу тут жодного зв’язку,- відповів він.- Але якщо ви натякаєте, що це кидає тінь на репутацію леді...- Його очі гнівно спалахнули, але помітним зусиллям волі він стримав себе: - Тоді ви на хибному шляху.

- Я більше не маю до вас запитань,- холодно сказав Мак-Дональд.

- А я маю ще одне, невеличке,- озвався Шерлок Холмс.- Коли ви увійшли до кімнати, там горіла лише свічка на столі, адже так?

- Саме так.

- І в її світлі ви побачили все, що там скоїлось?

- Так.

- І ви одразу подзвонили до слуг?

- Так.

- І Еймс прибіг дуже швидко?

- Десь за хвилину.

- І коли він прибіг, то побачив, що свічка погасла і горить лампа. Цікаво!

Баркер знову трохи збентежився.

- Не бачу тут нічого цікавого, містере Холмсе,- відповів він, помовчавши.- Свічка дає надто мало світла. Я й подумав, що світла треба більше. На столі стояла лампа, тож я засвітив її.

- І загасили свічку?

- Саме так.

Холмс більше нічого не питав, і Баркер недовірливо, навіть з викликом, як здалось мені, поглянув на нас, обернувсь і пішов з кімнати.

Інспектор Мак-Дональд послав Еймсом записку місіс Дуглас, де повідомив, що має намір відвідати її. Вона відповіла, що сама прийме нас у їдальні. Невдовзі туди увійшла висока гарна жінка тридцяти років, надзвичайно спокійна - нітрохи не схожа на ту трагічну, розгублену особу, яку я уявляв собі. Її обличчя справді було бліде та зморене, як у людини, що пережила такий удар, однак поводилась вона стримано, а її гарні руки лежали на краєчку стола так само нерухомо, як і мої. Сумні, чутливі очі позирали то на одного, то на іншого з нас здивованим, допитливим поглядом. Несподівано вона спитала різким, уривчастим голосом:

- Ви знайшли що-небудь?

Може, мені тільки здалося, що в її голосі пролунали радше нотки страху, аніж надії.

- Ми робимо все, що можемо, місіс Дуглас,- відповів інспектор.- Будьте певні, що ми нічого не проминемо.

- Не шкодуйте грошей,- сказала вона холодним, байдужим голосом.- Докладіть до цього всіх зусиль.

- Тоді розкажіть нам щось таке, що може пролити нове світло на цю справу.

- Побоююсь, що не зможу. Але все, що я знаю, до ваших послуг.

- Ми чули від містера Сесіла Баркера, що ви не були в тій кімнаті, де сталася трагедія?

- Ні, він на сходах завернув мене назад. Благав, щоб я поверталася до спальні.

- Ви почули постріл і негайно пішли вниз?

- Накинула халат і пішла.

- Скільки часу минуло після пострілу, коли вас зупинив на сходах містер Баркер?

- Мабуть, хвилини зо дві. В таку мить не думаєш про час. Він благав мене не йти туди. Казав, що я нічим не зможу там зарадити. Тоді місіс Еллен, економка, повела мене нагору. Все це було схоже на якийсь моторошний сон.

- Ви можете сказати, як довго ваш чоловік був унизу, перш ніж ви почули постріл?

- Ні, не можу. Він вийшов зі своєї туалетної, й більше я його не чула. Він щоночі обходив будинок, бо страшенно боявся пожежі. Це єдина річ, через яку він щоразу дуже нервувався.

- Через цю його звичку я й потурбував вас, місіс Дуглас. Ви познайомилися з чоловіком в Англії, чи не так?

- Так. Ми побралися п’ять років тому.

- Він не розповідав вам про яку-небудь пригоду, що сталася в Америці й могла накликати на нього небезпеку?

Місіс Дуглас серйозно замислилась, перш ніж відповісти.

- Я завжди відчувала, що над ним тяжіє якась небезпека,- сказала вона нарешті.- Але він не хотів розповідати про неї. І не через те, що не вірив мені,- між нами завжди були справжня довіра та любов,- а через те, що хотів уберегти мене від хвилювань. Він думав, що я переживатиму, коли почую про це, й тому мовчав.

- Тоді як ви про це довідались?

На обличчі місіс Дуглас заграла усмішка.

- Хіба може чоловік приховувати щось усе життя, щоб жінка, яка кохає його, нічого не запідозрила? Я знала про це, бо він не хотів розповідати мені про своє життя в Америці. Я знала про це, бо він безперестану чогось остерігався. Я знала про це з окремих його слів. Знала з того, як він поводився з незнайомцями. Я була певна, що він має непримиренних ворогів і вважає, що вони натрапили на його слід. Через те він щодня був насторожі. Я так переконала себе в цьому, що вже кілька років жила в тривозі, коли він повертався додому раніше, ніж звичайно.

- Скажіть, будь ласка,- мовив Холмс,- які його слова найбільше привернули вашу увагу?

- «Долина жаху»,- відповіла леді.- Він вимовив ці слова, відповідаючи якось на мої запитання. «Я був у Долині жаху. Я ще й досі не вийшов з неї».- «І ми ніколи не вийдемо з цієї Долини жаху?» - спитала я, побачивши, що він говорить серйозніше, ніж будь-коли до цього. «Часом мені здається, що ніколи»,- відповів він.

- Ви питали його, що то за Долина жаху?

- Так, але він дуже спохмурнів і хитнув головою. «Досить і того, що я вже побував там,- відповів він.- Дай Боже, щоб її тінь ніколи не впала на тебе!» То, напевно, була якась справжня долина, в якій йому довелося жити і в якій з ним скоїлося щось страшне. Я цілком того певна. Більше я нічого не можу додати.

- І він не згадував ніяких імен?

- Ні. Але якось після нещасної пригоди на полюванні, три роки тому, він лежав у лихоманці.