Стендаль - Червоне і чорне, Стендаль

обмежувався італійськими кампаніями Бонапарта і хірургією. Детальні описи найболючіших операцій чарували юнацьку відвагу Жюльєна; він казав сам собі:

- Я б стерпів не скривившись.

Вперше, коли пані де Реналь спробувала заговорити з ним про щось інше, крім виховання дітей, він почав розповідати про хірургічні операції; вона зблідла й попросила його замовкнути.

А крім цього, Жюльєн нічого не знав. Отже, хоч він весь час проводив у товаристві пані де Реналь, кожного разу, коли вони залишались самі, між ними запановувала дивна мовчанка. У вітальні, хоч би як смиренно він поводився, вона вгадувала по його очах, що Жюльєн розумом стоїть над усіма, хто бував у їхньому домі. Але тільки-но вона залишалась з ним на самоті, він відчував збентеження. Це гнітило її, бо жіночий інстинкт підказував їй, що Жюльєнове збентеження походить зовсім не з ніжних почуттів.

Виходячи з якихось дивних уявлень про світське товариство, почерпнутих з оповідань старого полкового лікаря, Жюльєн завжди відчував ніяковість, коли в присутності дами серед загальної розмови наступала мовчанка,- наче саме він був у цьому винен. Це почуття ставало в сто разів боліснішим, коли він був із жінкою на самоті. Його уява, сповнена найдивовижніших, справді іспанських понять про те, що повинен казати чоловік, коли він віч-на-віч з дамою, навіювала йому в ці хвилини замішання якісь зовсім неймовірні речі. Жюльєнова душа линула в небеса, і водночас він не міг порушити ганебної мовчанки. Через це суворий вираз його обличчя під час довгих прогулянок з пані де Реналь і з дітьми ставав ще суворішим від цих болісних переживань. Жюльєн страшенно себе зневажав. А якщо, на свою біду, він примушував себе говорити, то казав щось дуже недоладне. На довершення лиха, він не тільки бачив, а й перебільшував безглуздість своєї поведінки. Та було щось таке, чого Жюльєн не бачив: це його власні очі. Вони були такі гарні і в них відбивалась така палка душа, що вони, немов талановиті актори, часом надавали глибокого змісту навіть тим словам, у яких його зовсім не було. Пані де Реналь помітила, що з нею на самоті Жюльєн міг сказати щось дотепне тільки в тих випадках, коли під враженням якоїсь несподіваної події забував про потребу вигадувати компліменти. А що друзі дому не балували її свіжими блискучими думками, то вона тішилась і захоплювалась цими нечастими спалахами, у яких виявлявся розум Жюльєна.

Після падіння Наполеона в провінційних звичаях не допускається ніякої галантності. Кожен боїться втратити посаду: негідники шукають підтримки конгрегації, і лицемірство розквітло навіть серед лібералів. Нудьга зростає. Читання та сільське господарство - ось єдині розваги.

Пані де Реналь, багата спадкоємиця побожної тітки, одружена в шістнадцять років з немолодим дворянином, за все своє життя не переживала нічого, що хоч би трохи нагадувало кохання. Тільки її духівник, добрий кюре Шелан, говорив з нею про кохання з приводу залицянь пана Вально і змалював їй таку гидку картину, що це слово в її уяві пов'язувалося в наймерзеннішою розпустою. А те кохання, про яке вона дізналася з кількох романів, що випадково потрапили їй до рук, здавалось їй чимось винятковим і навіть неіснуючим. Завдяки своїй необізнаності, пані де Реналь, цілком захоплена Жюльєном, була щаслива, і їй навіть на думку не спадало за щось докоряти собі.

VIII. ЖИТЕЙСЬКІ СПРАВИ

 

 

Then there where sighs, the deeper for suppression,

And stolen glances, sweeter for the theft,

And burning blushes, though for the transgression.

Don Juan, c. I, st. 74 22

 

 

Ангельська лагідність пані де Реналь, яка походила з її вдачі та теперішнього щастя, трохи зраджувала її тільки тоді, коли вона згадувала про свою покоївку Елізу. Ця дівчина дістала спадщину, після чого пішла на сповідь до кюре Шелана і призналась йому, що хоче побратися з Жюльєном. Кюре щиро зрадів щастю свого улюбленця і надзвичайно здивувався, коли Жюльєн рішуче заявив, що не приймає пропозиції мадемуазель Елізи.

- Бережіться, дитя моє, того, що діється у вашому серці,- сказав кюре, насупивши брови.- Я радію за вас, якщо ви нехтуєте таким майном тільки в ім'я вашого покликання. Ось уже стукнуло п'ятдесят шість років, як я служу священиком у Вер'єрі, а проте мене, очевидно, звільнять. Мені прикро, але все-таки я маю вісімсот ліврів ренти. Кажу вам про це, щоб ви не піддавалися ілюзіям про те, що може вам дати сан священика. Якщо ви запобігатимете ласки можновладців, ви занапастите свою душу на віки вічні. Ви зможете досягти благополуччя, але для цього треба буде кривдити знедолених, підлещуватись до супрефекта, мера, цієї впливової особи, і потурати їхнім примхам. Така поведінка, тобто те, що в світі називають «вмінням жити», може, для мирянина й не зовсім несумісна з спасінням душі, але з нашим саном треба вибрати одне з двох: здобувати щастя на цім або на тім світі - середини нема. Ідіть, мій друже, поміркуйте й через три дні приходьте з остаточним рішенням. Я з жалем помічаю в глибині вашої натури якийсь похмурий запал, який, на мою думку, не свідчить ні про поміркованість, ні про цілковите зречення земних благ, що необхідно для священика. Розум ваш обіцяє багато, але дозвольте мені сказати,- додав добрий священик з слізьми на очах,- якщо ви приймете сан священика, я боятимусь за ваше спасіння.

Жюльєн соромився свого хвилювання; вперше в житті він відчув, що його люблять; він заплакав від розчулення і, щоб ніхто не бачив його сліз, втік у густий ліс над Вер'єром.

«Що це зі мною? - сказав він нарешті сам до себе.- Я почуваю, що міг би сто разів віддати життя за доброго кюре Шелана, а проте це ж він мені щойно довів, що я дурень. Головне для мене - обманути саме його, а він мене бачить наскрізь. Прихований запал, про який він каже,- це моє прагнення вибитися в люди. Він вважає, що я не гідний бути священиком, а я ж був певен, що після моєї добровільної відмови від ренти в п'ятдесят луїдорів він буде найвищої думки про мою побожність і про моє покликання.

Відтепер,- міркував Жюльєн,- я покладатимусь лише на ті властивості своєї вдачі, які я перевірив на ділі. Хто б міг сказати, що я з такою насолодою проливатиму сльози? Що я здатний любити того, хто довів мені мою дурість?»

Через три дні Жюльєн знайшов привід, з якого мав би скористатися з самого початку; цей привід, по суті,