Вільям Шекспір - Марні зусилля кохання, Вільям Шекспір

не двоє очей. Одначе я тільки й роблю, що брешу, і брешу безсоромно. Знає небо, я кохаю, і це навчило мене віршувати й сумувати. Частина мого віршування вже готова, і в нього вкладено мій сум. Гаразд, вона вже має один із моїх сонетів; блазень послав його, дурень відніс, а дама отримала; милий блазень, миліший дурень, а наймиліша панна! Клянуся білим світом, я б нітрохи цим не турбувався, якби й решта троє вклепалися також. Ось один із них іде з папером. Хай поможе йому бог зітхати.

(Вилазить на дерево)

 

Входить король з папером у руці.

 

Король

Ах!

 

Бірон

(убік)

Клянуся небом, і він поранений! Ну-бо далі, любий Купідоне. Ти своєю опереною стрілою вразив його в саме серце! Зараз я дізнаюся про його таємниці!

 

Король

(читає)

«Так ніжно вранці сонце золоте

Зарошену троянду не цілує,

Як промінь, що з очей твоїх іде

І сушить сльози - ллю вночі їх всує.

 

Не сяє срібний місяць, що внизу

Розлився на прозорій водній сині,

Так, як твій образ крізь мою сльозу,-

Ти в кожній світишся моїй сльозині.

 

Тож, наче в колісниці осяйній,

В сльозині котишся ти величава;

Поглянь на сльози, що течуть мені,-

У них тобі твоя засвітить слава.

 

Так не люби, щоб ніс я, раб краси,

Твій образ милий в дзеркалі сльози.

О королево королев! Така ти

Прекрасна, що й не в силі я сказати».

 

Як їй скажу про біль? Чи цим куплетом?

Записку в листі залишу... Хто йде там?

(Ховається за дерево)

 

Входить Лонгвіль з папером у руці.

 

Король

(Убік)

Лонгвіль! Читає... Вухо, слухай, жди!

 

Бірон

(убік)

Безумець ще один прийшов сюди.

 

Лонгвіль

Ох, клятву я зламав!

 

Бірон

(убік)

Папір несе, як той клятвопорушник.

 

Король

(Убік)

Це ж глум! І він закоханий, мабуть.

 

Бірон

(убік)

Авжеж, п’яниці люблять тих, що п’ють.

 

Лонгвіль

Невже тут перший клятву я ламаю?

 

Бірон

(убік)

Ти не хвилюйся: двох уже я знаю,-

Ти наш завершуєш тріумвірат,

Із чим тебе я привітати рад.

 

Лонгвіль

Боюся, що розчулить не зумію

Я віршами свою любов, Маріє!

Порву їх і скажу в простих словах.

 

Бірон

(убік)

О рими! Це в Амура на штанах

Нашивки. Тож не рви їх.

 

Лонгвіль

Будь що буде.

(читає сонет)

 

«Твоїх очей риторика премила,-

Хто б заперечити небесну зміг? -

Мене від клятви одвернуть зуміла.

Тому я не боюсь провин моїх.

 

Зрікаюсь жінки; знай, богине чесна,

Зрікаюсь не тебе - молюсь тобі;

Мій світ - земний, твоя любов - небесна;

Яви до мене милість у журбі.

 

Клятьба - дихання, а дихання - пара,

Її спивай, як сонце з вишини,

Світи моїй землі, жива і яра;

Я винний, та не відаю вини:

 

Який же дурень чи мудрець, питаю,

Не зломить клятви, щоб ввійти до раю?!»

 

Бірон

(убік)

Богиню з гуски він собі створив, дивись ти!

Зве м’ясо божеством. Та це ж поганство чисте!

Прости, о боже, нас! Ми збилися з путі.

 

Лонгвіль

Як передати? Хтось іде. Слід відійти.

(Відступає убік)

 

Бірон

(убік)

Сховались всі, мов діти, й не знайти.

Сиджу, як напівбог, вгорі в розмаї,

Шаленців тайни я спостерігаю.

О небо, глянь! Іще мішок у млин!

Дюмен! Впіймався птах іще один.

 

Входить Дюмен з папером у руці.

 

Дюмен

О Кет божественна!

 

Бірон

(Убік)

Ну й дурень він!

 

Дюмен

Клянусь, красо сяйлива, ти - небесна!

 

Бірон

(Убік)

Клянусь, він бреше, бо вона - тілесна.

 

Дюмен

Затьмить і золото твоя коса.

 

Бірон

(убік)

Це ворон золотий! От чудеса!

 

Дюмен

Струнка, мов кедр!

 

Бірон

(убік)

Сутула в неї спина,

А ще й плече криве.

 

Дюмен

Ясна, як днина!

 

Бірон

(убік)

Коли не світить сонце й дощик ллє.

 

Дюмен

Моє здійснись, бажання!

 

Лонгвіль

(убік)

І моє!

 

Король

(убік)

Здійсни й моє, о боже!

 

Бірон

(убік)

Амінь! Моє також! Молитва хай поможе!

 

Дюмен

Вона, мов жар, мені бентежить кров,

Забути прагну - не дає любов.

 

Бірон

(убік)

В крові у тебе жар? Багато крові?

Так випусти і станеш знов здоровий.

 

Дюмен

Я ще раз прочитаю власну оду.

 

Бірон

(убік)

Послухать дур я маю знов нагоду.

 

Дюмен

(читає)

«Раз на рік цвіте весна,

Для кохання теж одна,-

Ружу вбачив я палку;

Вітер віяв на лужку

І, незримий, поміж трав

Ніжно квітку цілував.

І в бентезі молодій

Квітці я сказав тоді:

- О, коли б, як він, я міг

Жар відчути щік твоїх.

Руки зв’язує зарок,

Я не можу рвать квіток!

Клятва зайва молодим:

Любо ружі рвати їм.

Не візьміть за гріх, молю,

Що від клятви одступлю.

Ради тебе Зевс би сам

Позабув свій божий сан

І Юнону огрядну,

Щоб кохать тебе одну».