Олександр Остапович Авдєєнко - Дунайські ночі, Олександр Остапович Авдєєнко

Він круто повернувся і, вдаривши Михайла Горая в живіт головою, кинувся до дверей. Марія вчасно підставила йому ногу. «Петро» впав.

Горай оглушив його сильним ударом кулака, потім зв'язав і вискочив з хати.

При яскравому світлі фар грузовика він побачив міліціонера. Старшина лежав на землі, біля легкової машини, без кашкета і тримався за живіт. Горай кинувся до Москаля.

Що ж сталося тут, біля багаття?

… Підбігши до машини, Москаль широко відчинив дверцята, скомандував:

— Виходь!

«Іван» опустив руку в кишеню, вихопив пістолет і вистрелив. Куля попала Москалю в живіт. Він упав, відчуваючи, як гаряча кров тече по ногах.

— Стріляй, Кушнірчук! — хрипким голосом наказав він інспектору.

Але Кушнірчук запізнився. В машині пролунав постріл. «Іван» покінчив з собою.

Івану Івановичу стало ясно, кого він привіз на кордон. І тепер він міг ще спокутувати свою вину, хоча б частково. Але така думка не виникла в його сивій голові. Ніколаєв боягузливо сидів біля багаття. Потім виправдувався: «Мені було наказано відійти до багаття і не рухатися».

Верховинці і лісник оточили міліціонера.

— Тебе поранено, Москаль? — запитав Горай, підбігши до нього. — Куди тебе?

— Вези, друже, до лікарні. На мотоциклі. Швидше!

— А легкова машина? Гей, шофер!..

— Не треба. Нехай все як є. Нічого не чіпайте. Стережи, Кушнірчук!

Горай кинувся до сарая, де стояв його мотоцикл. На щастя, машина, незважаючи на холодну ніч, завелася одразу. Горай під'їхав до міліціонера, допоміг йому сісти. Потім обережно об'їхав придорожню канаву по містку і, вибравшись на автостраду, помчав у гору, в село, де була лікарня. [1]

«Петро» на всіх допитах поводився з одвертою нахабністю. Ще під час першої розмови з Шатровим, зразу після того, як його доставили в управління державної безпеки, сказав:

— Не думайте мене залякати. Смерті я не боюся. Розкаюватися не збираюсь. Плакати мені немає за ким. Жаліти і любити нічого. Сподіватися ні на що. Нудьгувати не буду навіть у труні. Словом, з того моменту, як ви мене схопили, я поклав на своє життя хрест і сургучну печатку. Ясно? А коли ясно, зробіть висновок: не розколите ні тепер, ні через місяць, ні через рік, ніколи! Нічого не скажу.

На своєму довгому віку чекіста Шатров наслухався усяких заяв. Декламації «Петра» він не надавав особливого значення. Бравірує, бадьориться.

У «Петра» знайшли документи на ім'я Федорова, Грубейка, Козлова, Самаріна, Щеглова, гроші, зброю, топографічні карти, секретний фотоапарат, кишеньковий магнітофон. Була і ампула з ціанистим калієм — не встиг чи не захотів її розгризти. Були і книжечки в чорній шкірі, заповнені нейтральними, видимими записами і тайнописом. Такі ж самі книжечки вилучили у Рандольфа Картера після того, як його схопили на гарячому. Та цього «Петро» не знав, а Шатров і люди, які вели слідство, не поспішали йому про це сказати. Встигнемо! Нехай поки що тішиться своєю твердістю. Заговорить пізніше, коли повністю, ланка за ланкою буде зібрано ланцюг, викуваний у свій час містером Картером.

Дещо дуже важливе встановили і без допомоги «Петра». Серед його тайнописів, переданих американському дипломатові у Києві, в Софійському соборі, було розшифровано адресу і прізвище Кашуби, а також пароль.

Так ще раз, і тепер уже твердо, ввійшов Кашуба в окреслене Шатровим коло операції «Рукотрясіння». В межах цього кола були Рандольф Картер і мертві — офіціант Гонтар, лівий пасажир «Іван».

У тайнописах «Петра» Шатров прочитав слово, добре відоме жителям Закарпаття. — «Говерла».

— Чудово!

— Що сталося, Микито Самійловичу? — запитав Гойда. — Чого це ви так зраділи?.

— Як же! Говерла!.. Найвища гора в наших краях. Забув?

— Ні, справді, що таке — Говерла?

— Це, брат, таке, таке!.. Вважай, Василю, що ми вже окупили затрачену енергію і всі витрати виправдали.

— Говерла — це кличка? Івана?.. Петра?.. Кашуби?.. Качалая?..

— Можливо. Ще немає твердої впевненості. Треба перевірити. Може збіг. Говерла!.. Скільки літ, скільки зим!..

Незабаром після шумної нічної події на шосе Львів — Ужгород, монастирський виноградар послав листа Качалаю в Одесу. Писав, як визріває виноград на схилах монастирської гори, як лікує хворі лози рідиною, приготовленою за рецептом інституту. Поверх відкритого тексту був невидимий — тайнопис. Кашуба повідомляв своєму спільникові: «Племінники» до мене не приїхали. Є точні відомості, що їх схопили біля ліспромгоспу, недалеко від Явора. Хтось із двох убитий, вірніше, застрелився. Про всяк випадок вживаю необхідних заходів. Запевняю: живим мене не візьмуть. Затаївся, чекаю…» З Одеси в Явір одразу ж у відповідь полетіла листівка з тайнописом: «Не турбуйтеся. Мертвий «племінник» не дасть ніяких свідчень. Зовсім не страшний для нас і живий. Ні за яких обставин не заговорить. Проте маєте рацію, що затаїлися, чекаєте. Але прошу врахувати: довго сидіти без діла не можна. Строки у нас тверді. Почекайте щонайбільше тиждень, і дійте. Відому вам програму треба неухильно виконувати, навіть коли буде великий риск провалу. Такі останні вказівки».

— От, Василю, — сказав Шатров, — бачиш, який у них розмах. Програма!.. Ладні лізти в огонь і воду, до чорта в зуби, аби виконати завдання в строк… Чому такі тверді строки?

Гойда звик до таких несподіваних запитань.

— Програма!.. Виходить, уціліли не тільки Кашуба та Качалай. Зграя діє.

— Так. І, очевидно, діє не лише на території прикордонного Закарпаття, а й на Ізмаїльщині, на Дунаї. Що ж їм наказано зробити?

— Складне питання.