Олександр Павлович Бердник - Стрiла Часу, Олександр Павлович Бердник

Василь на якусь мить задумався, потім тривожно понизив голос:

— А не може бути… якийсь снаряд… або ракета?

— Ну що ви! — одмахнувся професор. — Звук обігнав цю річ. Значить, швидкість ЇЇ для таких штук непідходяща, мала… А взагалі треба було б сповістити про цей феномен у відповідний інститут. Га? Як ви думаєте?

Василь не встиг відповісти. Біля лісу, в тому напрямку, де зникла дивна куля, почувся крик. Потім з’явилася постать, що швидко наближалася до річки.

— Хто це? — здивувався Василь. — Невже Льонька? Ну да, Льонька! Чого він кричить?

— Скоріше!.. Скоріше! — почувся крик. — Тут щось упало!..

Василь перезирнувся з Іваном Ігнатовичем. Обидва кинулися бігти в напрямі лісу. Василь обігнав професора і перший зустрівся з захеканим Льонькою. Той зупинився і, ковтаючи кінці слів, затарабанив:

— Я шукав сироїжки і ма… маслюки… Щось гуде… Я присів… Воно ближче. Гаряче… Я впав. Воно трахнуло… Щось засмерділо… Потім тихо… Я подивився… Блискуче, кругле…

— Де воно? — несамовито крикнув Василь.

— Що там? — перебив професор, який саме підбіг, втираючи на ходу рясний піт з лисини.

— Кругле, блискуче! — повторив Льонька. — Лежить!..

— Де?

— На галявині. Коло посадки…

— Веди! — скомандував професор.

— Тільки я ж перший побачив! Еге ж? — радісно смикнув Льонька професора за рукав. Очиці його блищали, ніс задерся Ще вище.

— Перший, перший! Скоріше показуй…

Льонька повернув до лісу. Василь і професор підтюпцем бігли за ним. Ось, нарешті, перші дерева. Тут, у затінку, легше бігти, прохолодніше.

Папороті, пеньки, вузлувате коріння. Навіть Іван Ігнатович не звертав уваги на ці перешкоди. Разів два він падав, але не лаявся, а вставав і мовчки біг далі.

Нарешті, Льонька зупинився.

— Ось, — показав він пальцем.

Старий ліс закінчився, далі тягнулася густа-прегуста соснова посадка. В неї підковою врізалася невелика галявина, покрита ніжно-зеленою оксамитовою травкою. Над посадкою звивався ледь помітний димок.

— Де ж воно, не бачу? — захвилювався професор, протираючи очі.

— Та он де, он, лівіше, бачите, де сосна трохи вища, — нетерпляче підстрибнув Льонька.

— Бачу! — радісно скрикнув Василь. — Прозора куля…

— Тепер бачу і я, — прошепотів професор. — Зачекайте, пождіть… Не поспішайте. Обережно, ми ж не знаємо, що воно таке…

— Може, метеорологічний зонд? — непевно запитав Василь.

— Не схоже. — Професор із сумнівом похитав головою. — Ану, підійдемо ближче. Яка дивна штука!..

А «штука» була справді дивною. На галявині лежала, трохи вдавивши грунт, куля не менше п’яти метрів у діаметрі. Вона була майже прозорою, крізь неї досить чітко просвічувалися дерева.

Трава навколо була обпалена, глиця обгоріла, але спеки від кулі ніякої не відчувалося. Значить, вона охолола…

— А чи можна до неї підходити? — стурбовано озвався Іван Ігнатович. — Може, це якась воєнна штука?.. Чи не сповістити в найближчу військову частину?

— Зачекайте, професоре, — відповів Василь. — Не треба. Тут не те… Ви помічаєте? Всередині.

— Що?

— Ніби контури, якісь дивовижні обриси? Наче апаратура…

— Справді… тепер і я помітив… хм… Дивно. Все зроблено з прозорих деталей… але дуже, дуже складний апарат… Я навіть не знаю, що воно може бути…

Василь рішуче стріпнув русявим чубом.

— Чого там боятися, професоре. Я підійду ближче!

Іван Ігнатович хотів заперечити, та хлопець вже рушив до кулі. Ближче, ближче. Залишилося всього два метри. І раптом…

Професор не повірив своїм очам, навіть Льонька розкрив рота від несподіванки: Василь ніби вперся в невидиму стіну. Його нога піднялася в повітря, але не могла переступити якийсь магічний поріг. Ще зусилля, ще… Даремно!

— Що за чортівня? — крикнув Василь.

Професор, забувши обережність, підбіг до нього. Примарна куля майже нависала над ними. Ось вона зовсім поряд, та підійти до неї не можна. Професор спробував просунути до кулі руку. Рука наштовхнулася на незриму стіну.

Професор урочисто випростався, очі його заблищали.

— Василю! — хрипким голосом сказав він. — Я не смію вимовити це слово… але мені здається, що… на Землі… наука ще не створила поля, непроникливого для матеріальних речей!..

— Значить, професоре, — підхопив Василь, стиснувши руку Івана Ігнатовича, — ви вважаєте, що це… звідти?..

Він таємниче підморгнув і показав очима вгору.

— Неймовірно! — пробурмотів професор, обмацуючи поглядом кулю. — Ні, це мара! Недавно говорили про такі речі, сперечалися! Ні, ні! Це сон, це сниться!..

— Що сниться? — продзвенів за спиною голосок Льоньки. — Я ж не сплю… І я теж бачу кулю!..

— І дитина бачить! Значить, правда! Але ж це неймовірно. Така випадковість!..

Василь, ледве стримуючи себе від незвичайного хвилювання, сіпав професора за ґудзик.

— Випадковість? Згоден, професоре. Але ж вона можлива по закону ймовірності?..

— Правда, ваша правда!.. Так чого ж ми стоїмо… Така подія! Треба телеграму в Академію наук!.. Льонька!

— Що таке, дядю?

— Я дам тобі телеграму, і біжи… а втім, що ти розумієш!.. Треба діда! Біжи скоріше додому і клич діда!

— Сюди?

— Сюди!

— А як його нема?