Вільям Шекспір - Сонети, Вільям Шекспір

себелюбства — гріх моїх очей, Душі і тіла непростимий гріх. І лікування марне тут: ачей Гріха не вирвати з грудей моїх. Отож і малював мій зір мене Вродливцем пишним з голови до ніг. І серце вірило моє дурне, Що вродою усіх я переміг А в дзеркалі (лукавий фарисей!) — Подоба зморщена — моя чи ні? О грішне око! Як же хворий сей Все бачене шельмує в маячні. Тебе повсюдно в серці я несу, Тож око й віддає твою красу. 63
Настане час, коли мою любов, Так, як мене, зігнуть додолу роки, І в жилах юна охолоне кров, І ляжуть зморшки на чоло глибокі; Твій ранок ступить на нічний поріг, І меркнути почнуть весняні шати, І всі скарби, що ранок їх беріг, Не будуть більше золотом блищати. Про час отой фортеця в мене є, Де слова мідь, певніша від гармати, Здола красу, як не життя твоє, Від часу згубного охороняти. Твоя фортеця — чорні ці рядки, І врода в них переживе віки. 64
Дивлюсь, як нищівна́ потуга літ Красу віків змітає і корони. Одвічні вежі, мармур і граніт, — Ніщо не зна від смерті охорони. Щодня ненатлий океан в злобі Прибоєм землю пожира багату, І суша, з морем ставши на двобій, Вирівнює здобутками утрату. Дивлюсь — одні держави піднялись, А ті уже дійшли свого розвалу. І страшно думати, що смерть колись Любов мою зруйнує нетривалу. Ці мислі чорні прирекли мене На сум за тим, що скоро промайне. 65
Мідь і граніт, земля і океани Не вистоять під натиском часу. Тож як твою оборонить красу, Тендітна квітко, витворе весняний? Проти облоги войовничих днів Чи може встояти дихання літа, Коли в покорі никне міць граніту, Нікчемна перед пащею віків? О скорбна думо, марення безсиле! Для свіжості земної красоти Хто може сховище тривке знайти, Щоб від часу спасти обличчя миле? Та над сторіччями краса твоя З мого чорнила, може, засія. 66
Стомившися, вже смерті я благаю, Бо скрізь нікчемність в розкоші сама, І в злиднях честь доходить до одчаю, І чистій вірності шляхів нема, І силу неміч забива в кайдани, І честь дівоча втоптана у бруд, І почесті не тим, хто гідний шани, І досконалості — ганебний суд, І злу — добро поставлене в служниці, І владою уярмлені митці, І істину вважають за дурниці, І гине хист в недоума в руці. Стомившись тим, спокою прагну я, Та вмерти не дає любов твоя. 67
Ну, і чому живеш ти у гріхах, Безчестя прикриваючи собою? Щоб зло гострило світові на страх Приховану твоїм іменням зброю?