Марко Марчевський - Острів Тамбукту, Марко Марчевський

остров'янин перехилився через поріг, поставив на долівку кошик з фруктами, три великі кокосові горіхи та глиняну тикву і, боязко зиркнувши на нас, поквапливо зачинив дверцята. В корзині були банани, варений ямс,[5] таро[6]і скибки якогось печеного плоду, певно, плоду хлібного дерева. Все це здалося дуже смачним, бо голод давно вже не давав нам спокою. Попоївши, ми враз підбадьорились. Стерн випростався і, замріяно дивлячись на пруття стелі, тихо промовив:

— На багатьох тропічних островах доводилось мені бувати, але такого кокосового вина, як на островах Кілінга, я не пив ніде. Від однієї чарки в очах спалахують іскри… А тепер доводиться заливати чудовий обід звичайнісінькою водою. Шкода…

Нахмурившись, він приклався до тикви і раптом радісно закричав:

— О, старий географ не бреше! Жителі острова Тамбукту таки гостинні. Справжній еліксир, сер. Ось нате!

І морський вовк подав мені тикву.

Напій, який Стерн назвав «справжнім еліксиром», виявився кокосовим вином. І хоч алкоголю в ньому було зовсім небагато, проте після кількох ковтків очі в мене почали злипатися, я ліг на тверді нари й заснув мертвим сном…

Проспав я всю другу половину дня і всю ніч. Прокинувся аж уранці наступного дня. Сонце ще не зійшло, і в хатині відчувалась ранкова прохолода, насичена солодкуватими пахощами тропічних квітів. У лісі верещали мавпи, сердито кричали папуги.

Трохи згодом нам принесли печеної риби. Після сніданку капітан сказав:

— Сьогодні нас повинні викликати на допит. Учора вони цього не зробили, бо знали, що ми стомлені.

— А якою ж мовою будемо говорити? — запитав я.

— Мене це не обходить, — відповів Стерн. — Якщо представники місцевих властей не знають нашої мови, вони повинні знайти перекладача. Але я знаю стільки мов, що коли навіть цей острів — патагонське володіння, ми зрозуміємо один одного.

— Найкраще було б, якби цей острів виявився англійським, сер, — обізвався Грей.

Капітан кивнув головою:

— Якщо острів англійський, то ми вдома. Та навіть коли б він належав Занзібару, до нас повинні поставитись добре, бо ми зазнали катастрофи. Не забувайте, що є міжнародний закон, який зобов'язує кожну державу надавати допомогу потерпілим від катастрофи. Що ж до мене, то я б хотів одного, — замріяно додав капітан, — щоб мені дозволили пожити на цьому острові досхочу. Ви звернули увагу, як тут чудово? Дерева гнуться від плодів, а дичини в лісах — видимо-невидимо! Я навіть звідси чую голоси різноманітних птахів. Крім того, є й тютюн, і багато інших корисних речей. Такому життю позаздри» би сам королевич Танганьїки…

— Ви ж казали, що не любите суші, — під'юджував я його.

— Це правда, не люблю, але інколи доводиться терпіти.

Грей ліниво заворушився на нарах.

— Мені хотілося б одного, сер, — пробурмотів він. — Хотілося б якнайшвидше вирватися з цього барлога.

— Мовчав би краще, ведмідь клишоногий! — гримнув на нього Стерн. — У твоїй душі немає ні краплини поезії. Я завжди вважав, що тобі далеко до справжнього моряка.

Сказати в очі людині, яка двадцять років міряла вздовж і впоперек моря й океани, що їй далеко до справжнього моряка, — це найтяжча образа. Але Грей не образився, його ніколи ніщо не ображало. Ця риса характеру подобалась містерові Сміту — той часто вихваляв свого повара перед нами, але капітан не міг терпіти людей, яких нічим не можна дошкулити.

Мене гнітили нехороші передчуття. Двоє вартових стояли із списами біля дверей, і ми не могли забути, що перебуваємо в неволі. Та й сама в'язниця, як назвав нашу хатину Стерн, була дуже мало пристосована для житла. Надто вже твердо лежати на нарах з бамбукового пруття.

Капітан був певен, що нас звільнять ще до обіду, та коли й до самого вечора нами ніхто не поцікавився, він почав нервувати. Схвильовано ходячи по хатині, Стерн обурювався:

– І чому вони нас тримають тут? Це зовсім не робить їм честі! Адже ми герої, сер! Я протестую!.. А чи не може бути такого, що ці дикуни й досі не повідомили про нас? Можливо, губернатор ще нічого й не знає? Бо коли б знав, що на острові перебувають люди, яким пощастило врятуватися від катастрофи, він би особисто завітав до нас і поцікавився нашим здоров'ям. Цього вимагає міжнародний закон!..

Хоч я й не вірив ні в міжнародні закони, ні в гуманність губернаторів, але нічого не заперечував: не хотілося розчаровувати старого капітана.

— Дві» доби в цьому курені — це вже забагато! — з обуренням говорив Стерн. — В душу починає закрадатися сумнів щодо істинності слів іспанського географа, сер. Але географ тут ні при чому, бо ніколи сам не бував на острові Тамбукту, а писав про нього зі слів Магелланових матросів.

— А як же Байрон? — обізвався я. Капітан тільки рукою махнув:

— Ніколи не вір поетам…

— Таким, як Байрон, вірити можна, — заперечив я.

— Маєте рацію, — кивнув головою старий моряк. — Але Байрон тут ні до чого. В усьому винен я. Так, сер, я збрехав містерові Сміту…

— Збрехали? Навіщо?

— Зараз усе поясню. Байрон говорить не про Тамбукту, а про Тимбукту. А це зовсім різні речі, сер. Тимбукту — маловідоме містечко в Західній Африці,