Світлана Володимирівна Ягупова - Стріла Всесвіту, Світлана Володимирівна Ягупова

Я розчахнув вікно — а бодай вас!.. — махнув хустинкою. Офіцер помітив, щось там прицитьнув на своїх, і ґноти погасли.

З венеціанського люстра, котре ще тремтіло по стрілянині, мене з гидливим сумнівом оглядав шпетний дідок. Чорні губи сіпнулися, й пролунало верескливе:

— Одягатись!..

По вичовганій траві парку я шкандибав до стаєнь. Слухаючи повідомлення одного з негідників, що йшли поруч, іноді спинявся, аби віддихати і пообіцяти комусь смертну кару. Виявляється, один з коней очуняв! Один з їхніх коней. Нарешті!

Аж ось ми його побачили… Перелякано вибачившись і ледве пересуваючи ноги, воно, сердешне, аж пригиналося під дебелим кірасиром, котрому здумалось об’їздити щойно відроджену тварину. Не подбавши підкласти сідло, мордатий реготун призволяв її шпорами й нагаєм. Я кинувся був до нього, цьвохнувши шпагою, однак лише сполохав кількоро гав, а каналії вдалося здиміти на бідолашній шкапині.

Спостерігати прокидання коней не випадало: всіх їх, як з’ясувалося, давно було нишком з’їдено отакими харцизяками. Призначивши генеральну хльору, я змушений був одразу ж її відмінити. Позаяк… позаяк щохвилини до мене підбігали з доповідями, з яких випливало… з яких… Голова замакітрилася, мене вели під руки, небеса тремтіли, а обриси палацу спливали в тумані: це сльози тривожного щастя застеляли перед мене світ.

Тим часом новини продовжували надходити, віщуючи те, в ім’я чого я втратив кращі (а до них додайте й гірші, й жахливіші, й узагалі наймерзенніші) роки мого життя. І в очікуванні чого відмовився від трону на користь молодшого брата, аби зберегти титул принца, потрібний у моїй затії.

— Ваша високість! Фрейліни попрокидалися, штрикають камеристок — ті надто поволі збуджуються, не одіспались, чи що? Накажете допомогти?

— Ваша високість, — кхекали, — швець їхній очапався…

— А як же вона? — перебиваю. — Ознаки якісь є?..

Ознак немає. Ми огинаємо південне крило палацу. Кощаві, мертві яблуні стоять довгим рядом, під ними — клітки з обшарпанцями, які люто повчеплювалися брудними руками в грати. Либонь, уже щось почули, здогадалися… І враз помічаю, що кричу цим чоловікам, дідам, молодикам, кричу, знавіснілий од близької перемоги, від усієї цієї суєти, від нетерплячки, що лихоманить мене, мов отого шевця, котрого нікому відшмагати… Кричу-репетую:

— Принци! Я вас люблю! Радійте! Настала година пробудження! Сьогодні прокинеться та, до якої йшов кожен з вас! Перед вами принц, який зараз увійде до її опочивальні й, за пророцтвом, визволить! Поцілунком! Зі столітнього сну!.. Радуйтесь, нині ви побуваєте на нашім весіллі!.. Вас пронесуть у клітках навколо столу!..

Я сміюсь, мені хочеться вискубти собі волосся, я хапаю під ногами сміття й грудки й кидаю в оцю смердючу колекцію, зібрану тут протягом десятиріч… Вони сахаються, місять одне одного. Згинь!.. Гаддя принців…

Ми рушаємо далі.

Не відсахнувсь, ба навіть не ворухнувся, лише цей юнак… Його перестріли вчора, саме коли виходив із зачарованого лісу, що оточує палац. Хлопець був першим, перед ким ліс… розступився…

Перш ніж увійти до її покою, наказую звільнити з-під варти звіздарів, програмістів, електронщиків та алхіміків.

Їм пощастило. Коли б не почалося пробудження, то, напевно, вже сьогодні б я наказав піддати шарлатанів тортурам. Подумати лишень — їли, пили, грабували як хотіли мою вбогу скарбницю: золото, бач, для якихось кон-ден-са-то-рів потрібне було! Рубіни з усього видлубували: ла-зер, мовляв, ла-зер…

Проте не було на це іншої ради, як тільки одна — терпіти; бо натомість я ризикував не дожити до пробудження. Принцеса проспала всього лише сорок років, коли ми продерлись сюди крізь клятий непрохідний ліс — рубаєш його, а він тобі знову постає. З кожної тріски — нове дерево. Ще тридцять років пішло на безплідні намагання збудити дівчину, яка любо собі спочивала. Мої гармати зробили вже стільки залпів, що пороху стачило б для перемоги в Тридцятилітній війні з укладанням Вест-фальського миру… А наслідки? Жодних, опріч того, що всім позакладало — бува, доводиться по п’ять разів кричати лейб-наркологам: “Промивайте!”, коли ті приходять питатись: “Мо’ накажете промити її високості шлунок?”. Як її, до речі, не доконали цими ідіотськими процедурами? Та ж не давала їй чаклунка жодного снодійного. Й веретено, що ним принцеса вкололась, судячи з аналізів крові, отруєне не було! Поволі спливав час, гармати прямою наводкою гилили в Морфея, шибки, навхрест переклеєні атласними стрічками, все ж іноді висаджувалися, від чого одні солдати впадали в веселощі, а інших катувало бажання дезертирувати, спершу помародерствувавши: палац (до сьогодні) був засипаний придворними, пажами, дворецькими, покоївками, кухарями, козачками та ін., приспаними разом з принцесою. Якась фея, що влаштувала це, вельми пишалась своєю помисливістю: прокинувшись за сто років, принцеса, мовляв, не злякається самотності — відразу буде кому її обмислити всім необхідним і розважити. Фея не передбачила тільки одного… Моєї появи. Моїх послуг. Мого кохання до зачарованої красуні й постанови в будь-який спосіб розбудити її достроково. Заради чого (попри всю сумнівність обіцянок програмістів та інших чорнокнижників пришвидшити перебіг часу в палаці) довелося дозволити цей науковий пограбунок казни, котрий іменувався “створенням Генератора” й супроводжувався несамовитими чварами, що звалися “диспутами” або “семінарами”…

Скільки не ходитимеш до голови по розум, а таки не втямиш, як ця компанія, що зашпорталася в інтригах, спромоглася не лише побудувати свій Генератор, але й справді примусити його протягом однієї доби “прогнати в палаці майже одинадцять тисяч календарних днів, що приблизно дорівнює тридцяти рокам”…

Переді мною відчиняють верескливо-рипучі двері — принцеса лежить на ложі, повитому гірляндами штучних квітів. Позавчора, коли Генератор зробив своє діло, ці вінки запахли могилою. Взагалі, багато чого в цьому страшному домі зіпсувалося, зотліло, повалялося або ж, навпаки, скам’яніло. Й лише вона зосталася такою ж гожою та рум’яною, мов тая троянда на моєму гербі! Одначе минуло належних сто років, її челядь проснулася… Час би вже і їй… Як-бо це, чекайте, як співав мій покійний блазень? Щось там про квітку, якій, мовляв, неподоба-річ лишатися на клейнодах… Тільки один з нас, цей старий дурень, зостався позавчора в палаці. А я ж забороняв, наказував одступити разом з усіма — чимдалі, до самого