Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко - Козир-дівка, Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко

їй і вийти! Хто повстрічається, дивиться пильно на неї, а ніхто ж то і порадоньки їй не дасть! То спотикаючись з журби, то помиляючись, сяк-так вийшла на рундук та тут і впала.

«Що я тепер, бідна, робитиму? – думає Ївга, лежачи, а сама слізьми аж підплила. – Тепер його діло зовсім докінчали… Пропав сердешний Левко!… Послали до губернатора, а той досі послав, щоб його виправили… ох, лишечко! так ще й плітьми!… та ще і пошлють у Сибір!… І зо мною не попровдається!… Коли б хоч ми повінчалися, то і я за ним пішла б; а то тепер осталася, як билина! Через Тимоху і батько мене гонитиметь… з'їдять зовсім! Пропаде і він без мене… не дійде! Я знаю, як він мене любив… занудиться!… коли б хоч підождали, поки я прийду!… Ох, лишечко! коли ж я туди настигну?… не застану вже його! І світ мені не милий!… Приходиться самій на себе руки підняти!…»

– Што ти тут, дєвушка, лежиш? чого ти плачеш? – чує вона, що хтось пита її. Підняла голову, зирнула, – се пан перед нею стоїть, і на виду видно, що добра душа.

– Плачу я, батечку, об своїй нужді. Лихо моє тяжке!… От він і прийнявся її розважати та розговорювати; а

вона, то плачучи, то віддихаючи, і розказала про свою біду. Довго він її пильно слухав, і як усе поняв, то і сказав:

– Жалко мине тебе, дєвушка; та іще можно що-небудь поправить. Стань здесечка; от губернатор буде сюди йти, ти його останови і розкажи усьо діло. Может, он за тебя заступиться.

– 4 Батечку, ваше благородіє!… Не знаю, як вас і величати! Чи достойна ж я перед таким лицем стати і чи осмілюся йому яке слово сказати? Я і дивитись на нього не смію.

– Не бойся ничаво. Он з виду Грозний, а когда кого бачить у нужді, так сам розпросить або всім і поможеть у чім можна; только не зрябій.

Так і довго її навчав, щоб осмілилася стати перед губернатором і пожалітися об своїй нужді,? так її розговорив та розважив, що вона піднялася на ноги, пішла за ним і стала у тім кутку, де він їй показав, що вже певно мимо того місця піде губернатор.

Аж ось незабаром стукотня, біготня… йде губернатор, губернатор! Ївга наша і не стямилася! що і придумала було говорити, так усе і позабувала, тільки ще вздріла його, і труситься, і боїться, і скрізь землю провалилась би!

Тільки таки що став доходити губернатор, вона так і гепнула йому у ноги, та як заголосить і слова не вимове, тільки усе хлипа у ввесь голос.

Що ж? Губернатор сам своїми руками підняв її та з ласкою, та пестуючи став її випитовати, об якій нужді вона його просить.

А вона йому і не вимовить нічого, тільки знай усе просить:

«Помилуйте, помилуйте!»

Довго він її слухав і усе уговорював, щоб вона розказала своє діло, і як бачить, що вона і себе не тямить, узяв її за руку і сказав: «Послушай же, любезная; ти тепер іспужалася і не можеш говорить, а мине нєкогда, у меня не одно дело. йди ка мне у дом.там отдохни, покуда я приєду, і розкажеш усьо. Не бойся, не бойся меня; я тебе усьо добро сдєлаю. Жандар, проведи єйо тихонько до меня та не обідь єйо дорогою і вели єйо пакармить: может, она кушать хочет». От отець і начальник!

Ївзі неначе світ піднявся! Віддихнувши трошки після сліз, пішла за жандармом до губернаторського дому; там він посадив її у горниці, щоб дожидала самого. Принесли їй і хліба, і паляниці, і якої-то страви не понаносили! Так нічого їй і у рот не йде! Чи піде ж пак їжа на думку при такій біді, як у Ївги, і'чого їй ще ждати?

Геть-геть, часів через скільки, прибіг і губернатор; і тільки що ускочив у двері, зараз і крикнув: «А де дєвушка?» Побачивши Ївгу, увів її у горницю. А у горниці тій хороше та прехороше, гарно та прегарно! Ось як Ївга розказовала: «Горниці, – каже, – превисоченні, вікна великі, мов двері; а двері, як ворота: сміливо возом, наклавши десять копиць сіна, уїжджай – не зачепишся. А стіни ж то усі, і стеля, і поміст, усе розмальовано усякими цвітами, аж душа радується! А дзеркала! усюди дзеркала, так і сяє, як море! Туди глянеш, – там тебе видно, сюди подивишся, – і там ти; куди-такн оком не кинеш, усюди тебе видко, усюди мов жива; аж сумно, зроду вперше таке бачачи».

Губернатор, побачивши, що вона сторопіла, сказав їй: «Отдохни здєсь, я зараз вийду», – і пішов у другу горницю.

Огляділась Ївга, і вже їй не так моторошно стало, аж тут і губернатор увійшов із ласкою та люб'язно сказав: «Ну, дєвушка, тепер розказуй мені усе, усе: откуда ти, єсть лі отець і мать, і за каким ти ділом прийшла сюда?»

Оттут вже Ївга і почала: і все, що з нею і з Левком було, спершу аж до сього дня, усе чисто розказала.

Губернатор вислухав усе і говорить:

– Нєт, дєвушка, твой Левко плут: з нєво у двох судах допрос знімали, і он руку давав. Вот у меня єтоє дело. – Зараз пішов і виніс бумаги, перегортав, перегортав і показав: – Вот он признався, што і не раз крал дєньги у твого отца. Вот за нєво подписано, і судді слушали, при них он признавався.

– Батечку, ваше благор… не знаю, як вас величати? паночку, губернаторчику, голубчику, сьому неправда: його не допрошували; я заприсягну у тім. Вже б мені Левко сказав, а то аж просить, щоб його у допрос узяли, і він має щось розказати дуже пильне: так я йому вже лучче повірю, чим вашому судді; хоч він і підписав, що Левка допрошував, так він бреше – він тільки вміє бублики їсти, що приносють до нього.

Губернатор аж засміявся, як згадав про бублики, а далі і каже:

– Смотри, дєвушка, єто ти не бездєлицю розказуєш; єто ти на суддей доказуєш, што они допросу не знімали.

– Не знімали, не знімали, ваше губернаторство! – аж скрикнула Ївга. – Дайте мені їх сюди, я їм у вічі те ж скажу. Вже недаром Левко каже…

– Вот же і люди з-под присяги показали, што твой Левко воряжка і недоброго поведенія, – казав губернатор, перебираючи та перечитуючи усе бумаги.

– Брехня