Галина Василівна Москалець - Потрапити в сад

Я побачив розпачливі очі Костика. Його лице вкривалося червоними плямами сорому.

— Не треба нам ваших грошей!

— Я їх позичаю!

Сергій засовався:

— Ходімо, хлопці, вже пізно.

— Але чому? Хіба я не можу допомогти своїм друзям?

— Мішок з грошима тобі друг, — буркнув Костик.

— Це суперечить нашим принципам, — мовив я. — У нас є руки, заробимо самі.

Більш благородного жесту ми не могли б зробити.

— Ну що ж, — сказав Реваз, — воля ваша, коли ви не дозволяєте мені прилучитися до мистецтва. Друзі колись купили Піросмані пивничку...

— Яку він потім віддав за «миллион, миллион алых роз»! — шпигнув його Костя.

— А чому ж ви взяли ті копійки, що вам накидали в картуз?

— Бо їсти хотіли.

— Їсти?! — витріщився Реваз. Він би менше здивувався, якби почув, що нам не вистачає грошей на купівлю яхти. — Хіба в наш час у когось не вистачає на їжу?

— Хочете спробувати, що це таке? Віддайте всі гроші на дитбудинок, а зарплату пропивайте.

— Е-е, я цього не зроблю! З мене в Грузії сміятися будуть. Людина без грошей — тьху! Нуль без палички. Хіба можна відмовитися від красивих речей, подорожей, зустрічей з цікавими людьми? За що я поведу кохану жінку в ресторан?

Я взяв гітару, бо мені сяйнула одна думка. Ображати Реваза не хотілось, надто він був безпосередній. Я заграв лезгинку. Очі в Реваза спалахнули, він підвівся, готовий піти в танок, коли я перейшов на відому пісню з репертуару АББА, що звалася «Гроші». Я імпровізував, то сплітаючи, то розганяючи ці дві мелодії. Аж забув про Реваза, котрий міг набити мені пику, оскільки був тренером з боксу. Я нарешті зрозумів, чого нам треба. Ми досі йшли помилковим шляхом, поринувши в меланхолію давнини. У музиці, де монотонність рівнозначна смерті, ми мусимо всього намішати, щоб стався вибух: іронії, смутку, жовчі, ніжності. Одне слово, контраст, навіть не дисгармонія, а контраст. Музика має стати соціальною, але ні грубою, ні плебейською.

Це було страшно. Я відчув себе самотнім, бо не міг зараз нічого сказати товаришам. Та й не мав певності, чи підуть вони за мною. Тієї миті я був ладен розійтися з ними назавжди, якщо вони мене не підтримають.

Сергій — виконавець. Він бог виконання: на ходу ловить мої думки. Але Костик з його інфантильністю і замилуванням квітами, сільськими хатами — що скаже він? Ми не відкинемо нічого, лише додамо свого, уникнувши солодкавості, котра йде від псевдонародних традицій. Через те в нас досі немає українського року.

Ми повернулись у палатку і розмовляли до ранку. Додому. Додому. Додому! За наступні два місяці ми встигли багато, хоча ні в чому не маєш певності, доки тобі про це не скажуть компетентні люди. Та ще була Марія з її особистими проблемами. Відректися від нас вона б не посміла — не такий уже в неї сильний характер. Та чи захоче вона співати на Костикові слова?

Костя наче сказився після тієї поїздки на море. Його вірші заполонили міщани, автомобілі, імпортне барахло... На все це він накинувся з такою люттю, що мене аж нудило. І це після порожнечі з голубами, дахами, дощем і маками! Він сподівався дати привселюдного ляпаса міщанству, забуваючи, що ті істоти хоч і чують, та не розуміють, а як розуміють, то забувають. (Тут я перефразував відомий вислів Станіслава Лема). Мистецтво — це творчість, спосіб життя, а не обвинувальний акт.

Перед своїм першим виступом ми нагадували сумнозвісних Лебедя, Рака і Щуку. Один лише Сергій з цікавістю спостерігав за нами, бо не вважав себе творчою натурою.

Нам трапилася щаслива нагода показати себе. У Кості на заводі був якийсь ювілей, здається, п’ятдесят років від заснування. Сергій пронюхав про це й намовив Костю, який не міг похвалитись успіхами на виробництві, ходив у підсобних робітниках і лаявся з начальством, проявити громадянську свідомість. Нам дозволили виступити. Втомлена голова місцевкому, котру вдома напевно обсіла купа дітей, вислухала нас у приміщені клубу і сказала «може бути». (Ми це сприйняли як образу). Ще спитала, чи вміємо ми грати пісню «Малиновка», яка була на той час вельми популярна. Ми перелякано їй заперечили, мовляв, на розучування однієї пісні у нас іде щонайменше місяців зо два. Вона ще запропонувала нам розцяцьковане вбрання з чужого плеча, але ми чемно відмовились, сказали, що виступимо в строгих вечірніх костюмах, а Марія в білій сукні.

...Нас випустили на сцену під кінець, коли публіка наслухалася віршів і жіночих вокальних ансамблів у супроводі акордеона. Все виглядало досить убого й жалюгідно. Ми пильнували за кулісами апаратуру, щоб хтось не зіпсував. Марія помітно хвилювалась.

Перша наша пісня звалась «Тиша». На Костикові слова, звісно: про ніч, котра не дає волі крику, сміху, тільки тихому плачеві в подушку. Лише дітям дозволено кричати й плакати. Пісня переходила в коротку колискову, яку співала Марія. Їй найбільше вдаються тихі, лагідні пісні.

А потім були «Коні», весільні коні. Пісня, котру я створив на одному подиху, коли одного разу вночі почув стукіт копит по бруківці. Було це в гуртожитку музичного училища. Я прокинувся й уявив собі, як на конях мчать закохані, давно вмерлі, з тих далеких часів, коли наречені їздили вінчатись у каретах. Якби голова місцевкому второпала, що це про мертвих, було б нам на горіхи.

Третя пісня була народна. Ми страшенно не любили бездарних модернізацій, які спотворювали народну пісню до невпізнання. Я грав на скрипці, а хлопці й Марія співали так, наче в неділю сиділи на призьбі й дивились, як догоряє день.

І зараз не знаю, в чому була наша помилка, крім тієї найголовнішої — ми не були готові. Нам аплодували, але з обличчя завклубом та йому подібних ми бачили, що виступаємо тут