Ірина Михайлівна Лікович - Віртуалка

сім’єю, котрій він нічого, окрім власної нервовості, дати не зміг би?

І… ми вилетіли до Пальми. Руперт, як і обіцяв, оплатив мій переліт.

Коли ми вже гладили черевом літака набухлі від вологої ваги хмари, мої очі налили солоні, мов та середземноморська вода, над якою ми неслися, сльози. Руперт тицяв видовженими пальцями в клавіатуру ноутбука, розробляючи тільки йому відомі схеми та таблиці. Зрештою, не витримавши моїх схлипувань, роздратовано глянув на мене владним поглядом із-під кущуватих брів і хриплим голосом мовив:

– Якщо не можеш нічого змінити – змирися. Будуть нові кохання. Хоча повір, краще, якщо їх більше не буде.

Сліпий номер три
Острів пляжів, сонця та пальм

Ми повільно, як завжди здається пасажирам літака, наближалися до нашої іспанської цілі. Інколи навіть складалося враження, що ми майже не рухалися, просто зависали у повітрі. А потім я побачила землю. Тобто зовсім крихітний клаптик землі у морі солоної води. Дивно, звідки він міг там узятися? Яка підводна сила виштовхнула його із дна? Дно ж навколо острова, до речі, було вимощено чимось занадто прекрасним. Бо вода навколо суші була такою прозоро-синьою, такою казковою, що мені аж захопило подих!

Тієї миті, Тоні, мені чомусь подумалося про страх до світу моїх батьків. Бо живучи у Франкфурті й маючи роботу, вони так нікуди, крім України, за якою сумували, не їздили відпочивати. Жодного разу не повезли мене на море.

Отож, напрямок мого наступного життєвого етапу вирішив іспанський співець. Я хотіла чути Іглесіаса в його виконанні. Смішна… Тепер уже третій сліпий став керманичем моєї долі. І він, ще небачений мною, чекав на мою з’яву на крихітному, всіяному пальмами та веселощами острові. Я твердо вірила, що десь у цьому світі на мене чекає ще одна недоспівана кимось пісня. Що десь уже готує свій інструмент сліпий музикант, рихтуючи мою долю. Моє щастя. Моє світле майбутнє.

О! Півтори години повільного-зашвидкого лету над ватяною кучерявістю хмар – і я вже розквітла в очікуванні мого щастя. Ось у чому пріоритет молодості! Їй начхати на розчарування! Вона не вірить у них, особливо у ті, що вже минули. Молодість має одну ціль, котра завжди десь попереду, правда, дуже часто вона розмита й ілюзорна. Але вона є. Вона десь там, за горизонтом. І тому біжиш туди, сміючись і падаючи, перечіпляючись за щось і знову падаючи, боляче забиваючи тіло, але, поспішаючи жити, хапаєшся за все, аби тільки дістатися горизонту, аби побачити бодай натяк на своє світове призначення.

Руперт усе ще розробляв свої космічні плани та малював схеми, коли я підключила куплений у мініатюрної стюардеси в темно-рожевій блузі навушник, аби відволіктися від думок. І саме тоді я знову зрозуміла, як сильно люблю цю неповторну блакить життя, Airberlin саме транслювали мого… Іглесіаса. Чи то вони створювали нам іспанську атмосферу, чи просто хотіли перелетіти на кілька десятків років назад, але це була моя улюблена «Наталі».

Que sera de ti? donde estas? que ya a mi atardecer ya no has vuelto mas Quien te cuidara? vivira por ti Quien te esperara? Що буде зі мною? Де ти? А у мене вже вечір, А ти ще не повернулася. Хто буде піклуватися про тебе? Жити для тебе? Хто буде чекати?

На-та-лі… І тут замість того, аби знову ностальгійно розридатися, смішно кривлячи губами та шморгаючи носом, я майже розреготалася від думки, що я – просто курка. Бо, обтріпавшись від сірого, болючого, проте дуже короткого періоду нещастя, я, мов квочка, що вилізла зі смітниська, струсивши з пір’я сірий бруд, гордо закудкудакавши, побігла далі в пошуках нового… смітника.

Як я щеміла від радості в передчутті любові до тієї землі, рахуючи хвилини до висадки. Моя Майорка. Я так чекала від Вєдмєдя кохання, що, здавалося, була уже залюбленою у клаптик випуклої з-під середземноморських вод землі. Достатньо було одного поштовху, одного невеличкого вібрування у мій бік, аби я знову захворіла на щастя. Ні, я не прагнула закоханості в людину, просто шукала свою втрачену музику. Мою мелодію, яку він, виявляється, висотував із мене два роки так завзято, що через два роки саме я, Я, а не він, – опинилася на межі! Бо в нього вистачило сили займатися зі мною коханням, провести до літака і, поцілувавши в губи, почати нове життя без юної леді, що кохала його синюшно-розмите (і що ж то воно на ньому було вибито? ні, мої захисні механізми натвердо забили для мене цей склеп, туди входу вже немає! я не пам’ятаю малюнка) татуювання.

Коли ми прилетіли, острів ще впевнено тримав на собі зелену фарбу життя. То вже потім, місяців через два, голодне сонце злизало із поверхні того земного раю всі ознаки бодай якогось цвітіння чи проростання, залишаючи нашим поглядам пошерхлі, знеможені від спраги оливкові сади та золоті, вкриті зів’ялими травами поля, дрібно побиті копитами різнокольорових, фарбованих для впізнаваності кожним фермером інакше овечок.

Усе мені подобалося на Майорці. Того дня ми проїхали її всю. І не тому, що Руперт жив так далеко від столиці та єдиного аеропорту, а тільки через надзвичайно крихітні розміри острова. Я спрагло, мов п’ятилітня дівчинка, обмацувала поглядом краєвиди, і мої очі аж блищали від захвату.

Найбільше я кайфувала від придорожніх пальм, котрі непохитними вартовими проводжали нас до мого