Іван Керницький - Король стрільців

світ почув про нас, українців! Завдяки експортові нашого масла почула про нас Західна Европа. Те, що дала наша кооперація в останнім десятиліттю, як на умовини, що панували й панують досі на наших землях, — це велике досягнення, пане товаришу! А те, що вона перетривала сьогоднішнє господарське лихоліття, під якого прапором тріщить світ — це також не жарти, пане товаришу! Ми свідомо і твердо станули до цеї боротьби, бо знали, що на нас тяжить відповідальність перед народом та історією!.. Та на жаль, нове покоління не бачить цього й не чує… Так! Сини не хочуть здобутися на реальну оцінку трудів та досягнень своїх батьків! Вони здобуваються лишень на голословну критику, на шумні фрази, на «опозицію». І місто світлих ідей, нових сил та молодечого запалу до праці, яку ми з таким зусиллям започаткували, бачиться свідоме руйнування і підкопування наших здобутків, бачиться роздори, бачиться анархію! І виходить, що історія таки нічого нас не навчила. Цілі віки неволі, рабського пониження пішли надармо. Як не було, так немає в нас пошанування авторитетів, пошанування національного проводу, пошанування того, що створило старше покоління в будь-яких ділянках народнього життя. Трудно!.. Жид був і буде вічним скитальцем і лихварем. Русин був і буде вічним наймитом і… революціонером…

Пане товаришу! Ми знаємо, в якім сумнім матеріяльнім положенні находиться сьогодні наша молодь. Нема праці, нема хліба, нема грошей на науку. Скрізь нужда, безробіття. Но, так… Але далеко більша та грізна своїми розмірами є не ця, матеріяльна, але моральна криза, яку тепер переживає нове покоління. Так!.. Вся наша надія, оці наші сини знайшлися сьогодні на страшнім розпутті! Притиснені злиднями, а рівночасно засліплені пустими химерними ідеями, вони не бачать вороття з перехресних стежок. Плутаються, тратять властиву ціль та губляться в суперечностях. Вдають з себе Катонів, а не мають зеленого уявлення про конструктивну народню роботу. Мріють про «фашистську Україну», про «зрив нації», про «власні сили», а рівночасно уповають то на Гітлєра, то на Мусолінія, то на Кемаль-пашу, які нам якраз стільки поможуть, що кіт наплакав!.. Вибираються в хрестоносний похід на одного ворога, а беруть до помочі других десять. Хочуть творити соборну й самостійну Україну від Сяну аж по Малу Азію, а рівночасно пропагують «ідеї» безумства, божевілля, звірячої волі та інших інстинктів. Пане товаришу… В здійсненні цеї мети, до якої ми прямуємо віками, не поможе нам ні божевілля, ні волюнтаризм, ні кільометрові поеми, ні геройські пісні, що все починаються на «Ой!..» Тут треба, пане товаришу, голови… го-ло-ви!..

Пане товаришу! Ми, батьки, бачимо, на яке розпуття зійшли наші сини. І не думайте, що ми не хочемо їх рятувати! Навряд! Ми мусимо їх рятувати! Це наш святий батьківський обов’язок. Найдоцільнішим рятунком тут є що? Праця! Так, буденна праця, яка вчить людину творити, а не руйнувати. Тут, в місті, цеї праці немає. Тут ми самі формально дусимося. Але є ще друга дошка рятунку: це — село! Село!.. Так, пане товаришу, село, село і ще раз село!.. Все молоде і охоче до праці, якщо йому справді лежить на серці добро нації, повинно звернутися фронтом до села. Там поле до попису! Село вам дасть хліб, а ви йому в заміну понесете просвіту й кооперативні ідеї. Хто навчить письма одного неграмотного, той матиме перед Богом і нацією більшу заслугу, якби зробив десять револьверових атентатів… І аж тоді, як наше село стане національно свідоме, а матеріяльно незалежне, тоді можна щось думати про самостійну Україну!.. Гурт — держави не збудує. Збудує її цілий народ. А український народ, це в 80 процентах село, пане товаришу!..

…Пан директор неждано замовк, наче захлиснувся власними словами, дивуючись сам собі, відкіля в нього раптово взявся такий могутній запал. Зразу йому і на думку не йшло, що він вчеше собі оце таку довгеньку промову. Від надмірного зворушення він зірвався на рівні ноги, струнко, по військовому випрямив свої широкі груди, голову задер догори, а п’ястуки так міцно затиснув, якби готовився до бою навкулачки. Саме в тій хвилині золотий сніп весняного сонця влетів крізь вікно до кабінету дирекції. Влетів — минув задуманого Франка в різьблених рамах, ледве рубчиком діткнувся Шевченкового погруддя, а з чемністю та належною пошаною тихо зупинився там, де воно й слід: на достойнім обличчі пана директора поважної кооперативної установи. І в тій хвилині це обличчя стало світле та ясне. Майже пророче…

…Но, так! Прошу! Що за ідея!.. Хто це подумав би!.. Очевидно, пан директор був знаменитим промовцем… Але тепер — він говорив «от так собі», як Лепкий пише… Щоби чимскорше позбутися цього влізливого типа… А тут — прошу!.. Но, так, це ж ясне: пан директор мав у чергову неділю промовляти на святочній академії «Бриндзе-союзу» на тему: «Проблема безробіття і українська молодь». І пан директор вже два тижні морочив собі голову, з якого боку підійти до цеї проклятої теми… А тут — прошу!.. Хто це подумав би!.. Ні з цього, ні з того — готовісінький реферат!

Пан директор попрощав чемно Влодка, з вдоволенням затер руки, вхопив перо і з набожним скупленням духа та зі зосередженням ума взявся до писання реферату на дуже актуальну тему: «Проблема безробіття і українська молодь».

За сто літ

Це буде 2034 року, дня 10-го, місяця 13-го. Той місяць називатиметься по-грудень, або перед-січень. Це — після зреформованого, всесвітнього календаря, що його, як це буде відомо, запровадять ще при кінці другого 1000-ліття. Цього ж року дня і місяця о год. 17.35 після середньоєвропейського часу полетить на Місяць професор Кренґель з Пацанова. Він дасть себе вистрілити разом з ракетою власної конструкції з велетенської гармати та помчить зі скорістю 3 км на секунду на Місяць. Причалення його на цю планету буде зі Землі досить докладно заобсервоване. Біда тільки, що з Місяця не буде чим і кому вистрілити його назад на Землю, і проф. Кренґель мусить вже на довший час залишитися на цій симпатичній планеті.

По трьох днях даремного очікування та споглядання на небо, над світлою постаттю бл. п. проф. Кренґля засяє ореоля святости