Анджей Сапковський - Відьмак. Меч призначення

– Дайте мотузку! – дерся Любисток. – Швидко, зараза!

Поряд із трубадуром з’явилися Рубайли, ґноми й Ґилленстерн. Ґеральт почув слова Богольта:

– Почекай, музико. Вона зараз звалиться. Тоді витягнемо відьмака.

Йеннефер засичала, наче змія, звиваючись на спині в Ґеральта. Пояс болісно впився йому в груди.

– Йен? Можеш намацати опору? Ногами? Можеш щось зробити ногами?

– Так, – простогнала вона. – Помахати.

Ґеральт глянув униз, на річку, що кипіла серед гострого каміння, об яке билися, вируючи, кілька колод мосту, кінь і труп у яскравих барвах Кайнгорна. За камінням, у смарагдовому, чистому вирі, побачив веретеноподібні тіла великої форелі, що ліниво рухалася у течії.

– Ти тримаєшся, Йен?

– Ще… так…

– Підтягнися. Ти маєш спертися…

– Не… можу…

– Дайте мотузку! – верещав Любисток. – Ви що, здуріли? Вони удвох упадуть!

– Може, й добре, – запитав невидимий Ґилленстерн.

Міст затріщав і зсунувся ще більше. У Ґеральта почали німіти пальці, затиснуті на руків’ї кинджалу.

– Йен…

– Заткнися… і припини крутитися…

– Йен?

– Не називай мене так…

– Ти витримаєш?

– Ні, – сказала вона холодно. Уже не билася, висіла на його спині мертвим, безвладним тягарем.

– Йен?

– Заткнися.

– Йен. Пробач мене.

– Ні. Ніколи.

Щось повзло вниз, колодами. Швидко. Наче змія. Мотузка, холодно відсвічуючи, вигинаючись і звиваючись, неначе жива, намацала рухливим кінчиком карк Ґеральта, просунулася під пахвами, сплелася у вільний вузол. Чародійка на ньому застогнала, втягнувши повітря. Він був упевнений, що вона заплаче. Помилявся.

– Увага! – крикнув згори Любисток. – Ми вас витягаємо! Ніщуко! Кеннете! Угору їх! Тягніть!

Ривок, болісне, задушливе стискання напруженої мотузки. Йеннефер важко зітхнула. Поїхали вони угору, швидко, тручись черевами об шорсткі колоди.

Нагорі Йеннефер підвелася першою.

– Зі всього табору, – сказав Ґилленстерн, – ми врятували один фургон королю, не враховуючи воза Рубайл. Від загону залишилося семеро лучників. По той бік прірви дороги вже немає, є тільки осип та гладенька стіна, скільки око бачить. Невідомо, чи вцілів хтось із тих, що залишилися, коли міст завалився.

Нєдамір не відповів. Ейк з Денесле, випрямлений, устав перед королем, втупивши в нього блискучі, гарячкові очі.

– Переслідує нас гнів богів, – сказав він, підіймаючи руки. – Згрішили ми, королю Нєдаміре. Це був святий похід, похід проти зла. Бо дракон – це зло, як і кожен дракон – зло втілене. Я не минаю байдуже жодного зла, я чавлю його стопою… Нищу. Так, як наказують боги й Свята Книга.

– Що він верзе? – зморщився Богольт.

– Не знаю, – сказав Ґеральт, поправляючи упряж кобили. – Не зрозумів ані слова.

– Тихо там, – сказав Любисток. – Я намагаюся запам’ятати, може, вдасться використати, якщо доберу рими.

– Мовить Свята Книга, – не на жарт розійшовся Ейк, – що вийде з безодні змій, дракон огидний, із сіма головами й десятьма рогами! А на хребті його сяде жінка у пурпурі й кармазині, й кубок золотий буде у долоні її, а на чолі її виписаний буде знак усілякої й остаточної розпусти!

– Знаю її! – утішився Любисток. – Це ж Цілія, дружина війта Зоммергальдера!

– Вгамуйтеся, пане поете, – сказав Ґилленстерн. – А ви, лицарю з Денесле, говоріть ясніше, якщо ваша ласка.

– Супроти зла, королю, – заволав Ейк, – треба виступати з чистим серцем і з піднесеною головою! А кого ми тут бачимо? Ґномів, які є язичниками, родяться у темряві й темним силам уклоняються! Чаклунів-блюзнірів, які узурпують божеські права, сили та привілеї! Відьмака, який є мерзотним підкидьком, проклятим, неприродним створінням. Дивуєтеся, що впала на вас кара? Королю Нєдаміре! Досягли ми меж можливого! Не випробовуйте божу милість. Закликаю вас, королю, аби очистили ви від мерзоти ряди наші, до того як…

– Про мене – ані слова, – жалібно втрутився Любисток. – Ані слівця про поетів. А я так старався.

Ґеральт посміхнувся до Ярпена Зігріна, котрий повільними рухами гладив вістря сокири, заткнутої за пояс. Ґном, радий, вишкірив зуби. Йеннефер демонстративно відвернулася, удаючи, що роздерта аж до стегна спідниця цікавить її більше, аніж слова Ейка.

– Щось вас заносить, пане Ейку, – різко відгукнувся Доррегарай. – Хай і, безсумнівно, зі шляхетних причин. Я вважаю, аж ніяк не маємо потреби знати, що ви думаєте про чародіїв, ґномів чи відьмаків. І хоча, здається, усі ми вже звикли до таких промов, це не ґречно і не по-лицарські, пане Ейку. І вже зовсім неприйнятно після того, коли саме ви й ніхто інший підбігли та подали магічну, ельфійську мотузку відьмакові й чародійці, яким загрожувала загибель. Із того, що ви кажете, випливає, що ви мали би молитися, аби вони впали.

– Трясця, – шепнув Ґеральт Любистку. – Так то він кинув мотузку? Ейк? Не Доррегарай?

– Ні, – буркнув бард. – Це Ейк, саме він.

Ґеральт недовірливо похитав головою. Йеннефер вилаялася собі під ніс, випросталася.

– Лицарю Ейку, – сказала із посмішкою, яку будь-хто, окрім Ґеральта, міг сприйняти за милу і зичливу. – Як це? Я – мерзота, а ви рятуєте мені життя?

– Ви дама, пані Йеннефер, – лицар уклонився трохи. – А ваше вродливе і щире обличчя дозволяє вірити, що колись-то ви зречетеся проклятого чорнокнижництва.

Богольт пирхнув.

– Дякую вам, лицарю, – сухо відказала Йеннефер. – І відьмак Ґеральт вам дякує. Подякуй йому, Ґеральте.

– Швидше мене диявол візьме, – відьмак зітхнув обеззброююче щиро. – За що? Я – мерзотний виродок, а моє невродливе обличчя не дає жодної надії на виправлення. Рицар Ейк витягнув мене з прірви, сам того не бажаючи, тому лише, що я намертво тримав вродливу даму. Якби я висів там сам, Ейк і пальцем би не ворухнув. Я ж не помиляюся, рицарю?

– Помиляєтеся, пане Ґеральте, – спокійно сказав мандрівний рицар. – Нікому, хто в біді, я не відмовляю у допомозі. Навіть комусь такому, як відьмак.

– Подякуй, Ґеральте. І вибачся, – різко сказала чародійка. – Інакше ти підтвердиш, що, принаймні, стосовно тебе Ейк цілком правий. Не вмієш ти жити поряд із людьми. Бо ти – інакший. Твоя участь у цьому поході – помилка. Пригнала тебе сюди безглузда мета. Тож доречніше буде поїхати собі. Вважаю, що ти й сам це зрозумів. А якщо ні – то зрозумій нарешті.

– Про яку мету говорить пані? – втрутився Ґилленстерн.

Чародійка глянула на нього, але не відповіла. Любисток і Ярпен Зігрін значуще посміхнулися один до одного, але так, аби чародійка не помітила.

Відьмак глянув у вічі Йеннефер. Ті були холодні.

– Вибачаюся і дякую, лицарю із Денесле, – схилив він голову. – Всім, хто тут присутній, – дякую. За спішний порятунок, наданий нам без роздумів. Чув я, коли висів, що один перед одним рвалися ви на допомогу. У всіх, хто присутній тут, прошу я вибачення. І шляхетну Йеннефер, якій я дякую, не просячи нічого. Прощавайте. Мерзота з власної волі залишить компанію. Бо з мерзоти – досить. Бувай, Любистку.

– Гей, Ґеральте! – крикнув Богольт. – Не дуйся,